Перше Правило Чарівника
Шрифт:
Річард здригнувся від несподіванки, меч метнувся в сторону Келен, зупинившись в кількох дюймах від її лиця. Келен відстрибнула. Очі Річарда палали гнівом.
— Річард, — з подивом промовила вона, — це я. Все скінчено. Я не хотіла лякати тебе.
Він розслабився і повалився в бруд.
— Пробач, — насилу вичавив він, не в силах перевести подих. — Коли ти до мене доторкнулася…. Здається, я подумав, що це тінь.
Раптово їх оточили якісь ноги. Келен підняла голову. Птахолов. Савідлін. Везелен. Везелен голосно схлипувала. Келен встала і протягнула їй сина. Та передала малюка чоловікові і обняла Келен, вкриваючи її поцілунками.
— Спасибі,
— Знаю, знаю, — відповіла Келен, — тепер все позаду.
Везелен обернулася і, плачучи, взяла на руки Сіддіна. Келен подивилася на Тоффалара. Старий був мертвий. Вона в знемозі опустилася прямо в бруд і обхопила руками коліна.
Келен опустила голову і, забувшись, зайшлася в риданнях. Не через те, що вона вбила Тоффалара. Через те, що забарилася. Це мало не коштувало їй життя. Мало не коштувало життя Річарду і Сіддіну. Мало не коштувало життя всім. Вона майже принесла Ралу перемогу. А все тому, що не хотіла, щоб Річард це бачив. Це була найбільша дурість, яку їй коли-небудь доводилося здійснювати. Звичайно, не рахуючи того, що вона до цього часу не відкрила Річарду правду. Обурюючись на себе, Келен продовжувала коротко схлипувати.
Чиясь долоня торкнулася її лівої руки і змусила піднятися. Птахолов. Келен закусила тремтячі губи, намагаючись стримати ридання. Вона не могла дозволити, щоб ці люди стали свідками її слабкості. Вона — Сповідниця.
— Відмінна битва, Мати-сповідниця, — сказав Птахолов, приймаючи з рук мисливця клапоть тканини. Птахолов зайнявся її раною.
Келен підняла голову.
— Дякую тобі, поважний старійшина.
— Поріз доведеться зашити. Цим займеться найкраща цілителька села.
Келен стояла в заціпенінні. Птахолов продовжував роботу. Від його доторків по руці пробігали спалахи болю. Він подивився вниз, на Річарда, який, здавалося, був щасливий просто лежати в багнюці, ніби це сама м'яка постіль на світі.
Птахолов підняв брову і звернувся до Келен, кивнувши в бік Річарда:
— Твої слова про те, що не слід давати Шукачеві привід оголити меч, виявилися вірні, як стріла, випущена кращим стрільцем. — Щось промайнуло в його проникливих очах, куточки губ піднялися в усмішці. Він опустив погляд на Шукача. — Ти відмінно себе показав, Річард-з-характером. Добре ще, що злі духи не звикли носити мечі.
— Що він сказав? — Запитав Річард.
Келен перевела. Піднімаючись на ноги, він слабо посміхнувся їх маленькому жартові і прибрав меч у піхви. Потім простягнув руку і взяв у неї мішечок. Келен і не помітила, що продовжувала судорожно його стискати. Річард поклав камінь в кишеню.
— Краще нам ніколи не зустрічати духів з мечами.
Птахолов кивнув.
— А тепер у нас є справа.
Він нахилився і схопив шкуру койота, що покривала плечі Тоффалара. Як тільки Птахолов зірвав знак влади, тіло покотилося в бруд. Сивий вождь повернувся до мисливців.
— Поховайте тіло, — очі його звузилися, — все тіло.
Люди невпевнено переглянулись.
— Старійшина, ти хочеш сказати, все, крім черепа?
— Я сказав те, що хотів сказати. Все тіло! Ми зберігаємо тільки черепи поважних старійшин, щоб вони нагадували нам про мудрість. Ми не зберігаємо черепи дурнів.
По натовпі пробігло ремствування і хвилювання. Це було найганебніше, що можна було зробити зі старійшиною. Найстрашніше безчестя. Це означало, що життя його
— Нам не вистачає старійшини, — оголосив Птахолов. Він повернувся, повільно обводячи поглядом мисливців, потім випростався і накинув шкуру койота на плечі Савідліна. — Я обираю тебе.
Савідлін з повагою, як якщо б це був золотий вінець, торкнувся брудної шкури. Пошаною, гідною золотого вінця. По обличчю його ковзнула горда усмішка, і він кивнув Птахолову.
— Чи хочеш ти сказати щось нашому народу, новий провідник? — Це був не питання, а швидше наказ.
Савідлін ступив уперед і, опинившись між Річардом і Келен, повернувся до натовпу. Він накинув шкуру на плечі, з гордістю подивився на Везелен і звернувся до присутніх. Келен озирнулася і зрозуміла, що сюди збіглося все село.
— О достойніший з нас, — звернувся він до Птахолова, — ці люди самовіддано діяли на благо нашого народу. За все моє життя мені не доводилося бачити нічого подібного. Коли ми в засліпленні повернулись до них спиною, вони могли кинути нас напризволяще. Замість цього вони показали нам, що вони люди. Вони рівні кращим з нас. — Майже всі в натовпі закивали. — Я вимагаю, щоб ти прийняв їх в Плем'я Тіни.
Птахолов злегка посміхнувся, але коли він повернувся до п'ятьох старійшин, посмішка зникла. Він вміло приховував свої почуття, але Келен встигла помітити в карих очах відблиск недавнього гніву.
— Вийдіть вперед. — Старійшини косо переглянулися, але скорилися. — Вимога Савідліна незвична. Вона повинна бути прийнята одноголосно. Чи хочете ви підтримати його?
Савідлін попрямував до лучників і вихопив у одного з них зброю. Плавним рухом він наклав стрілу і, мружачись, подивився в сторону старійшин. Потім натягнув тятиву і ступив до збентеженої п'ятірки.
— Підтвердіть вимогу. Або у нас будуть нові старійшини, які це зроблять.
Старійшини стояли, похмуро дивлячись в обличчя Савідліна. Птахолов не намагався втрутитися. Настала тиша. Натовп застиг, мов заворожений. Нарешті Калдус зробив крок вперед. Він взявся за лук Савідліна і м'яко пригнув його до землі.
— Будь ласка, Савідлін, дозволь нам говорити за велінням серця, а не під загрозою зброї.
— Що ж, говори.
Калдус наблизився до Річарда і подивився йому в очі.
— Найскладніше для чоловіків, особливо якщо він уже старий, — тихо заговорив він, даючи Келен час перевести його слова, — це визнати власну дурість. Ви будете для наших дітей кращим зразком людей Племені Тіни. Кращими, ніж я. Я вимагаю у Птахолова, щоб вас прийняли в Плем'я Тіни. Прошу вас, Річард-з-характером і Мати-сповідниця. Ви потрібні нашому народу. — Він простягнув до них відкриті долоні. — І якщо ви вважаєте мене недостойним, убийте і виберіть того, хто має право вимагати цього.
Опустивши голову, він звалився перед Річардом і Келен на коліна. Келен перекладала слово в слово, опустивши лише свій титул. Решта старійшини підійшли і опустилися на коліна поруч з Калдусом, щиро підтверджуючи його слова. Келен полегшено зітхнула. Нарешті вони домоглися того, що хотіли. Того, що їм було потрібно.
Річард стояв над п'ятьма людьми похилого віку, схрестивши руки на грудях і опустивши очі. Він мовчав. Келен не розуміла, чому він не скаже, що все в порядку, не підніме їх на ноги? Ніхто не ворушився. Що він робить? Чого ж він чекає? Все позаду. Чому він не приймає їх каяття?