Перше Правило Чарівника
Шрифт:
— Тут поблизу ще хтось живе?
— Ні. Звичайно, це міг бути звичайний подорожній, який пройшов далі своєю дорогою. Але взагалі тут рідко хто ходить.
Келен спантеличено наморщила лоб.
— Коли я йшла попереду, павутина попадалася через кожні десять кроків. — Мені раз у раз доводилося знімати її з обличчя.
— От і я про те, — приглушено сказав Річард. — По тій частині стежки ніхто, крім нас, сьогодні не проходив. А після скелястої ділянки павутини більше не було.
— Що б це могло означати?
Він здивовано знизав плечима.
— Не знаю. Або хтось спочатку продирався через ліс, а потім вийшов на стежку — не кращий спосіб пересування, — або він упав з неба. Мій будинок за
Вони продовжували шлях, насторожено вдивляючись у лісові хащі. Внутрішній голос наполегливо переконував Річарда не йти далі, а, не втрачаючи ні хвилини, розвернутися і втікати що є сили назад, ховаючись від чигаючої небезпеки. Але саме цього він не міг. Він не має права піти, доки не забере з будинку заповітне ікло, довірене йому батьком.
На вершині пагорба вони зупинилися, зачаївшись за сосною, і подивилися вниз, на будиночок Річарда. Страхаюче видовище постало їх поглядам: вибиті шибки, розкриті навстіж двері, розкидані по землі речі.
— Вони перевернули весь будинок! З батьком було те ж саме!
Річард рішуче ступив вперед, але Келен встигла схопити його за комір сорочки.
— Річард! — Прошепотіла вона. — Що, якщо твій батько підійшов до будинку зовсім так, як ти, і, побачивши розгром, зайшов всередину, а там його чекала смерть?
Зрозуміло, вона права. Річард скуйовдив п'ятірнею густе волосся та знову глянув вниз. Фасад будинку виходив на галявину, але решту його частину приховував густий ліс. «Двері одні, — подумав Річард. — Отже, непрошені гості, якщо вони зачаїлися всередині, чекають біля входу».
— Згоден, — погодився він. — Тільки я повинен взяти там одну річ. Без неї я звідси не піду. Ми непомітно підкрадемось до будинку ззаду, з боку лісу, я заберу цю річ, і повернуся.
Річард вважав за краще пуститися в це ризиковане підприємство наодинці, але залишати Келен на стежці було не менш небезпечно. Вони заглибилися в гущавину і, продираючись крізь непролазні хащі, повільно, в обхід, попрямували до мети.
Коли в просвітах між стовбурами з'явилася стіна, Річард зупинився і жестом звелів Келен почекати. Його рішення явно не викликало в неї захоплення, але, глянувши на одного, Келен зрозуміла, що заперечувати марно. Навряд чи буде краще, якщо вони попадуть в пастку разом. Келен опустилася на землю під високою ялиною, а Річард став тихо підбиратися до будинку. Він рухався зигзагами, намагаючись ступати тільки по хвої, всіляко уникаючи ділянок, посипаних шарудячим листям. За кілька кроків від вікна спальні Річард зупинився і завмер, весь звернувшись в слух. У будинку панувала мертва тиша. Річард пригнувся і нечутно рушив далі. Серце готове було вирватися у нього з грудей. Щось сіре промайнуло під ногами. Змія. Звиваючись, вона проповзла мимо і зникла в траві. Ще кілька кроків, і він впритул наблизився до облізлої стіни старого будинку. З цього боку теж були вибиті всі шибки. Річард вибрав розбите скло, обережно сперся на дерев'яну раму і заглянув всередину. Невідомі потрудилися на славу: вони перевернули все, що тільки можна, не полінувалися навіть розпороти матрац і роздерти по сторінці всі цінні книги. Двері, що вели до вітальні, були прочинені, але недостатньо, щоб що-небудь розгледіти. Ці двері завжди відкривалися, якщо Річард не підкладав під них клинець.
Річард обережно просунув голову у віконце і подивився вниз, на ліжко. Прямо під вікном, на стовпчику в узголів'ї ліжка, висіли його заплічний мішок і ікло на шкіряному шнурку. Там, де він їх залишив. Річард простягнув руку до стовпчика.
З вітальні почувся до болі знайомий скрип. У Річарда на лобі проступив холодний піт. Скрипіло його улюблене крісло. Річард не раз подумував привести крісло в порядок, але не наважувався, вважаючи, що воно
Річард вловив краєм ока якийсь рух і різко обернувся. На підгнилому пні прилаштувалася білка і з цікавістю розглядала його. «Будь ласка, — подумки заблагав хлопець, — дуже тебе прошу, не верещи на мене за те, що я вторгся в твої володіння! «Білка досить довго дивилася на нього, а потім перескочила на дерево, збігла вгору по стовбуру і зникла.
Річард полегшено зітхнув і знову заглянув у спальню. Всередині нічого не змінилося, двері залишалася все в тому ж положенні. Він рішуче просунув руку і обережно, прислухаючись до кожного шереху, зняв зі спинки ліжка заплічний мішок і ікло. Ніж лежав надто далеко від вікна, на столику позаду ліжка, і взяти його не було ані найменшої можливості. Річард протягнув мішок через розбите вікно, намагаючись не зачепити залишки скла. Навантажений трофеями, він швидко і безшумно рушив назад, постійно озираючись і перевіряючи, чи немає погоні. Більше всього на світі йому хотілося бігти звідси з усіх ніг, але Річард стійко боровся зі такою спокусою. Не зупиняючись, він повісив на шию ікло і заправив його під сорочку: ніхто, крім справжнього власника, не повинен бачити цього знака.
Келен сиділа під ялиною. Побачивши одного, вона негайно піднялася. Він приклав палець до губ, закликаючи до мовчання, закинув мішок на ліве плече і легенько підштовхнув Келен вперед. Річарду не хотілося повертатися тією ж стежкою, і він повів Келен через ліс, в обхід, розраховуючи вийти на дорогу далі, в тому місці, де будинок залишиться далеко позаду. Поперек стежки в останніх променях призахідного сонця блиснула павутина. Обидва полегшено зітхнули. Ця дорога, довга і важка, вела в потрібну сторону. До Зедда.
Шлях був неблизький, насувалася ніч. Річард розумів, що до темряви їм не встигнути, а нічна подорож по підступній вузькій стежці не віщувало нічого доброго, але йому не терпілося якомога далі відійти від тих, хто очікував його в розореному домі. Річард вирішив просуватися вперед до тих пір, поки ще хоч щось можна розгледіти.
Він спробував відволіктися від пережитих хвилювань і спокійно поміркувати. Чи могли його непрохані гості виявитися тими, хто вбив батька? Батьківський дім виглядав в той страшний день точно так само. Як знати, чи не чекали ці люди батька, як чекали і його? Він почав шкодувати, що не вступив з ними у відкриту сутичку і упустив можливість поглянути їм в очі. Але тоді, біля будинку, внутрішній голос попередив його про небезпеку і порадив скоріше тікати. Сьогодні йому вже вдалося вийти сухим з води, коли становище здавалося безнадійним. І якщо навіть один раз випробовувати долю досить нерозумно, то грати в такі ігри двічі — повне божевілля. Найкраще було піти. Він поступив правильно.
А все-таки хотілося б подивитися, хто сидів у його кріслі, і перевірити, чи не потягнеться звідси ниточка до вбивства батька. Навіщо комусь знадобилося все перевертати в його житлі точно так само, як тоді, у батька? Що, якщо тут замішані одні й ті ж люди? Він хотів знати, хто вбив батька, і це бажання спалювало його.
В день смерті батька друзі не дозволили Річарду поглянути на тіло. Але, незважаючи на терзаючий його біль, Річард побажав дізнатися, як загинув батько. Чейз зглянувся над ним і розповів все, намагаючись, наскільки можливо, уникати в оповіданні ранячих душу подробиць. Батька знайшли посеред кімнати. Він лежав з розпоротим животом, а навколо, по всій підлозі, були розкидані нутрощі. Хто міг створити з ним таке? За що? Навіщо? Річарда охопив приступ нудоти, все попливло перед очима. Він проковтнув клубок, який підступив до горла.