Перше Правило Чарівника

Гудкайнд Террі

Раптом одна з гілок сосни заворушилася, як жива. Речел здивувалася. Але тут вона побачила чиюсь велику руку, а потім — клинок довгого меча. Вона завмерла на місці.

Незнайомець просунув голову всередину.

— Що таке? — Він посміхнувся.

Речел почула, як хтось схлипнув, і зрозуміла, що це вона сама. Потім поряд з головою чоловіка з'явилася жіноча голова. Жінка стала попереду. Речел притиснула Сару до грудей.

— Прибери меч, — сердито сказала жінка, — ти зовсім налякав дитину.

Речел притиснула до себе ляльку. Їй

хотілося бігти, але ноги її не слухалися. Жінка влізла всередину, підійшла до Речел і опустилася біля неї на коліна. Чоловік теж влаштувався поруч. Речел подивилася на жінку і побачила, що у тої довге волосся Вона злякалася ще дужче і знову схлипнула. Ноги її підкосилися. Речел, притискаючи до себе вузлик з хлібом, притулилася до стовбура. Від жінки з довгими волоссям чекай біди. Дівчинка важко дихала, продовжуючи схлипувати, з усіх сил вчепившись за Сару. Вона злякано озиралася, вишукуючи можливість втечі.

— Я не зроблю тобі нічого поганого, — заговорила жінка. — Голос її був приємним, але принцеса Віолетта іноді обіцяла те ж саме перед тим, як вдарити. Жінка торкнулася руки Речел. Та скрикнула і відскочила.

— Будь ласка, — заплакала дівчинка, — не треба палити мою Сару.

— Хто це, Сара? — Запитав чоловік.

Жінка зробила знак, щоб він мовчав. Речел все дивилася на її довге волосся.

— Я не буду палити Сару, — вимовила незнайомка своїм приємним голосом. Але Речел знала: коли жінки з довгим волоссям кажуть приємним голосом, вони можуть брехати. Хоча голос цієї жінки, схоже, був дійсно хорошим.

— Будь ласка, — жалібно попросила Речел, — не треба нас чіпати.

— Нас? — Жінка озирнулась, потім глянула на Сару. — А, так це Сара? — Речел кивнула, ще міцніше вчепившись в ляльку. Вона знала: якщо не відповісти на питання довговолосої жінки, тебе можуть боляче вдарити. — Яка гарненька лялька, — посміхнулася жінка.

Краще б вона не посміхалася. Якщо довговолосі жінки посміхаються, це не до добра.

Тут до Речел звернувся чоловік:

— Мене звати Річард. А тебе?

У нього були добрі очі.

— Речел.

— Гарне ім'я. Але, скажу тобі, Речел, я ще не бачив волосся, потворнішого, ніж у тебе.

— Річард! — Заметушилася незнайомка. — Як ти можеш говорити таке?

— Але це правда. Хто тебе так обкраяв? Якась стара відьма?

Речел захихотіла.

— Річард! — Знову скрикнула жінка. — Ти злякаєш її.

— Ну нічого, Речел. У мене є з собою маленькі ножиці, і я дуже добре вмію стригти. Хочеш, я пострижу тебе? Я принаймні зроблю це рівненько. Бо в такому вигляді ти можеш налякати навіть дракона.

Речел знову захихотіла.

— Так, будь ласка. Я хочу, щоб у мене було рівне волосся.

— Ну так сідай до мене на коліна, і ми його будемо рівняти.

Речел встала і підійшла, намагаючись триматися подалі від жінки, наскільки це можна було всередині сосни. Річард посадив її на коліна.

— Ану подивимось, що у тебе тут.

Речел все дивилася на жінку, чекаючи удару.

Він простежив за її поглядом і вказав на жінку ножицями.

— Це Келен. Я спершу сам її злякався. Вона страшенно страшна, правда?

— Річард! Хто навчив тебе так розмовляти з дітьми?

— Навчився в декого на кордоні, — посміхнувся він.

Речел засміялася від його слів.

— Я не думаю, що вона страшна. Вона — найкрасивіша жінка з усіх, кого я бачила. — Речел, правда, так думала, але довге волосся незнайомки все ще сильно лякало її.

— Спасибі, Речел, ти теж гарна. А ти голодна?

Речел боялася говорити важливим дамам і панам, що вона голодна. Принцеса Віолетта твердила, що цього робити не можна, і карала її, як в той раз, коли Речел відповіла комусь, що вона голодна. Речел подивилася на Річарда. Той посміхнувся. Все ж дівчинка побоялася сказати Келен, що голодна.

Келен погладила її по руці.

— Звичайно, ти голодна. Ми наловили риби, і якщо ти дозволиш готувати на твоєму багатті, ми з тобою поділимося. Що скажеш? — Вона посміхнулася приємною усмішкою. Речел знову глянула на Річарда. Той підморгнув і зітхнув.

— Боюся, ми зловили більше риби, ніж в зможемо з'їсти. Якщо ти нам не допоможеш, доведеться її викинути.

— А, ну тоді добре. Щоб вам її не викидати… я допоможу її доїсти.

Келен зняла мішок.

— А де твої батьки?

Речел сказала правду, бо не знала, що ще відповісти:

— Померли.

Річард перестав орудувати ножицями і подивився на дівчинку. Лице Келен зробилося сумним, але Речел не знала, вірити цьому чи ні. Келен взяла її за руку.

— Пробач, Речел.

Речел не дуже засмутилася. Вона вже не пам'ятала батьків, пам'ятала тільки будинок, де жила з іншими дітьми. Річард продовжував займатися її головою, а Келен дістала сковорідку і стала смажити рибу. І правда, риби було багато. Келен додала спецій, зовсім як у кухаря — Речел траплялося це бачити. Від запаху їжі у дівчинки забурчало в животі. Зстрижене волосся падало з її голови. Вона посміхнулася, подумавши про те, як би сказилася принцеса, якщо б побачила, що волосся Речел пострижене рівно. Річард відрізав локон, перев'язав стеблинкою трави і вручив дівчинці.

— Можеш зберегти його. Коли тобі сподобається який-небудь хлопчик, ти йому це подаруєш, а він буде носити твій локон в кишеньці біля серця, на пам'ять про тебе.

Речел засміялася.

— Ти найсмішніший з усіх, кого я знаю. Ти важливий пан?

— На жаль, Речел, я всього лише лісовий провідник. — Обличчя його стало трохи сумним. Речел була рада, що він не з найважливіших. Тим часом він дістав з мішка маленьке дзеркальце і протягнув їй. — Глянь і скажи, як тобі сподобалося.

Речел взяла дзеркальце, намагаючись розгледіти себе при світлі багаття. Це було саме маленьке дзеркальце, яке вона бачила, і їй важко було це зробити. Але коли дівчинка побачила себе, вона здивувалася, і очі її наповнилися сльозами.