Пiд тихими вербами
Шрифт:
– Ви, братчики, мов удруге мене на свiт оце народжуєте!..- казав Зiнько.- Бо тепер менi легше й на сонце дивитися за таким щирим приятельством.
– А як же тиє си думав собi?
– загомонiв Карпо.- Одно в нас товариство, одним дишемо духом, та чи покинемо ж товариша в притузi великiй? Не треба було б i товариства нiякого, коли б ми в помочi не ставали один одному, про себе самих тiльки дбаючи.
– Правду, Зiньку, хлопцi кажуть!
– озвався дiд Дорош.
– Отак i треба по-людському, а не то що дери з кого попадя без нiякого жалю! От, їй-бо, веселiше й жити на старiсть стая, таких добрих людей бачивши, як оцi хлопцi!
– Хлопцi та й хлопцi!
– гукнув Васюта.- Що цс за напасть така,
Всi засмiялись, а Васюта сидiв поважно й щипав свого бiлявого вусика.
– Мої ж ви добрi!
– казав Зiнько з блискучими ще вiд слiз очима.- Нехай вам так бог допоможе, як ви менi допомогли. Як би ви знали!.. Ви менi й душу немов оживили!.. От присягаюся: поки вiку мого, поти з вами!.. Будемо своє робити, як бог велить, нехай i повбивають нас! Ми своїм не поступимося… Що бог дасть!..
– Не iюступимся нi ввiк!
– промовив Карпо мiцним поважним голосом.
Стихли враз, тiльки у всiх блищяли очi, променiючи одним почуванням. А Гаїнка чула, як їй поза спиною сипнуло морозом, i їй стало так,: дивно i так страшно, як у церквi перед сповiддю. Кiлька хвилин було тихо, аж поки озвався дiд Дорош.
– Дасть бог, усе буде гаразд! Може й нiчого страшного не буде,- хiба ж таки все кривди нам терпiти! Дай, боже, щоб далi легше та веселiше жилося!
– От святе слово!
– скрикнув Васюта.-Дай, боже, веселiше жити!
I справдi всi повеселiшали за тим словом i довго iде гомонiли.
Довго й Зiнько не мiг тiєї ночi заснути. Думка думку наздоганяла. Найбiльше на себе ремствував. Хiба ж не зогрiшив вiн, думаючи облишити все, покинути всю справу? А товариство його дяк не покинуло! Себе жалчiше йому зробилося, а не правди. А забув праведних людей,- вони ж i муки терпiли, їх несвiтським катуванням мордовано, на вогню палено… Його тiльки побито, а вини вмирала, а своєю правдою не поступалися. Знали, що хоч самi помруть, так їх смерть iнших до правди прихилить i таки направить людей куди треба… Де ж вона, та й правда, вiзьметься, коли кожен зрiкатиметься за неї обставати? I як це вiн чудно думав жити, нiкого не займаючи, щоб i його не займано! Хiба ж кривда чiпляється через те, що її займають? Вона сама хоче заняти чоловiка, пiд себе його пiдгорнути, забрати собi його силу. Хоч як ховайся, як обминай її,- вона сама тебе знайде! Нi, не можна так прожити. Треба з нею змагатися, а там… а там - що бог дасть!..
VI. ЛIКИ
Зiнько наче й одужував, але вельми помалу. Кашляв i казав, що болять груди. Чапав iнодi по хатi, бiльше то за стiни, то за комин держачися; вибирався на призьбу, сiдав на сонечку… посидiвши трохи, казав, що йому вже важко, i вертався на лiжко. Тяжко, помалу верталося здоров'я. Васюта їздив раз у Чорновус, привiз ще лiкiв, та вони щось мало пособляли. Сам лiкар бiльше не заїздив.
Дiдовi Дорошевi лiкар дуже не вподобався. I не через те, що був непривiтний,- от, як на дiдову думку, то всi пани такi, що нiколи по-людському, тихенько-лагiдненько слова не скажуть, а все з криком та з гуком,- то це не дивина була, що й лiкар такий. А оце дiдовi не вподобалося, що скiльки вiн уже лiчить Зiнька, а полегкостi нiякої нема. Де ж таки! Це так як одужувати, дак без лiкiв швидше остербаєш. Та як на дiдову думку, то всi лiкарi такi - нiякого з їх добра нема, хоч би їх i зовсiм не було. Нiчого вони не тямлять, тiльки людей псують. Дiд пам'ятав, як його одного разу, ще замолоду, побито… Дак тодi гоїв його Гарасим Савчук - ото був превеликий
Ге! Якби Гарасим Савчук живий був! Дiд Дорош зараз пiшов би до його, попрохав би того зiлля, дав би Зiньковi, дак уже давно б чоловiк ходив та робив. Дак же вмер Гарасим - от лихо! А тепер таких знахарiв i не чути щось. Хто ж би тепер? Панасенко? Куди!.. Баба Мокрина? Де там їй!.. Далеко куцому до зайця! Та й Радько… Нi, нема такого!.
Хiба… От хiба глушкiвський Семенюк? Кажуть, добре знається на зiллях… Та таки дiд i сам був одного разу в його,- пособилося… Може, в його й те зiлля є,.що вiд побитого? Хiба пiти до його та попитатися? Догнав - не догнав, а побiгти можна.
I все думав дiд про глушкiвського Семенюка. Слухав, як Зiнько кахикає, дивився, як вiн дибає по хатi, i бачив, що неминуче коли не до Семенюка, то ще до якого, знаючiшого, знахаря вдаритися.
Прийшла недiля. Дiд сказав, що пiде до родича, а сам махнув у Глушкiвку i вернувся геть пiзно ввечерi. Другого дня викликав Гаїнку з Зiнькової хати в противну i показав їй пляшку:
– Бачиш, унучко, це?
– А що ж то?
– Здоровля твоєму Зiньковi.
– _ Як то?
– Дякуй дiдовi! Бито колись i мене замолоду, да я не кволився стiльки, як Зiнько. Бо мене лiчив не лiкар нетямущий, а на всю округу знахар, Гарасим Савчук.
I дiд оповiв Гаїнцi широко про Гарасима Савчука.
– Як дав менi зiлля, як випив я раз, та двiчi, та тричi,- стрепенувся та й пiшов.
– Дак, може ж, вас не дуже побито було, дiдусю?
– Знаєш ти,- не дуже!.. Може, ще й гiрше, нiж Зiнька!.. А якби мене такий паршивий лiкар лiчив, як його, то й менi б те було. Дак я оце дививсь-дививсь на його та тодi собi й думаю: добуду я й йому такого зiлля. Та й добув!
– Де ж ви його добули?
– Де добув, то добув. У Семенюка. Не такий знаючий, як Гарасим, а таки тямущий чоловiк. Тiльки сказав йому, чого менi треба,-так зараз: "Знаю-каже,- знаю! Цим я багато пособляю людям". Я йому тодi про Гарасима: "Якби,- кажу,- такого зiлля, як у Гарасима!" -"Дак оце ж воно й є!
– каже.- Я,- каже - вiд Гарасима цього й навчився". Дак оце й налив пляшечку.
– Зiнько не буде цього пити, дiдусю.
– Хiба я твого Зiнька не знаю; такий мудрий, що й знахарям не вiрить, знаю, що не питиме, а ми зробимо, що таки вип'є.
– Як же ви зробите?
– А так: ото Васюта як новi лiки вiд лiкаря принесе, дак ти йому їх не давай, а цих чарочку всип та й скажи, що це вiд лiкаря, то вiн i вип'є.
– Ой, боюсь, дiдусю!.. Якби шкоди не було!
– Яка там шкода буде? Нiякогiсiнької! Казав Семенюк: зразу одужувати почне. От сама побачиш! Як видужає Зiнько та розкажемо йому, то ще й дякуватиме нам.
I дiд усе впевняв Гаїнку, а вона все не згоджувалася. Якби це вона хвора була, то зараз би хильнула,та й край,- i не думала б! А Зiнько… Вiн же їй завсiгди казав, що знахарськi лiки дурниця; як же їх йому давати?
Але тодi й iншi думки поняли їй голову. Добре ж, як воно й без того пособиться, а як же нi? Лiкаревi лiки не дуже пособляють… не самому Зiньковi, а й так, як хто лiчиться в лiкаря, то мало помочi… Зiнько говорить, нiби це через те, що лiкарi неприхильнi до людей, то й роблять так, аби швидше, а якби схотiли, то могли б дуже добре помагати. Ну, дак коли ж не хочуть! Однак нiчого й не буде. А вже як знахар, то пособить, а надто цi лiки: про їх уже й дiдусь знає, що помагають,- на собi досвiдчився. I мати кажуть. Звiсно, Зiнько їх не схотiв би… ну, а як йому не полегшає та вiн умре, то тодi як же? Чи не винна ж вона буде сама, не давши йому зiлля, що здоровля б йому вернуло?