Пiд тихими вербами
Шрифт:
– А ти, Васюто, коли не знаєш, то не смiйся. Ти божественних книг не тямиш, а я тобi скажу, що як би прочитав тобi з їх дещо,- сам єси побачив би, що моя правда, що по-божому кажу я.
– Хiба ж палити, чи вбивати - то по-божому?
– спитав Зiнько.
– Нi, нехай вiн скаже, по яких це божественних книгах написано, щоб таке робити?
– допитувався Васюта.
– Скажу!
– вiдповiв Карпо, знову спускаючи очi додолу.- Написано: рече господь Саваоф до Саула: нинi одомщу народовi Амаликовi за все, що сотворив вiн Iзраїлевi. I звелiв бог iти й поразити Амалика i не пощадити його, повбивати всiх - i чоловiкiв, i жiнок, i молодiж - аж до младенцiв малих; i знищити все добро їх: i воли їх, i вiвцi, i верблюди, i осли, i виногради… Все! I не послухався цар Саул: усiх побив, а царя
– А хiба й тобi, Карпе,- хитренько спитав Васюта,- бог сказав, щоб ти їх попiдпалював або повбивав?
Зiнько всмiхнувся, але Карпо сидiв похмурий.
– Нi,- загомонiв Зiнько,так не виходить. Христос уже пiсля iсторiї з Амаликом звелiв нам любитися, а не вбивати чи пiдпалювати. Добра злом не зробиш. Та й що з того було б? Адже їх багатство не в самiй хатi: є в їх-земля, є грошi в позиках та в банках,- згорить хата, то вони нову побудують та й знов почнуть хазяйнувати; а коли не вони, дак їх дiти; не їх дiти, дак iншi… А ти свою душу занапастиш, ще й на Сибiр пiдеш,- яке ж то добро?
– Ну, а що ж його чинити?
– питався Карпо.
– Оте, що робимо. Свого права домагатися.
– Добре! Хай поки буде й так. Побачимо, що з цього буде.
Устав, попрощався й пiшов, за ним Васюта.
Зiнько бачив, що Карпо своїх думок не покинув, тiльки змовк, бо товаришi не пристають на те. Боявся трохи Зiнько тих думок, i не до вподоби вони йому були. Спершу дивувався, як то така гарна людина, як от Карпо, та могла таке надумати. Був чоловiк чесний дуже, правдивий, нiколи нiкого й на макове зернятко не одурив, сам завсiгди робив по правдi, як її розумiв,_ i вiд людей того вимагав, а тепер он що вигадав! Tax уже дуже роздратувала Карпа тая кривда людська! Нi, треба такi думки його припинити, бо з їх саме лихо буде, а припиняться вони зараз - аби з оцiєю морою ю, з оцiєю пересельською землею досягти свого. Тодi Карпо побачить, що, цим робом чинячи, можна досягти свого, а не тим, про який вiн каже.
I Зiнько з усiєї сили заходився якокога бiльше людей гуртувати до жалоби. Савка справдi не помилявся, що тепер люди, побачивши лихо, дужче приставатимуть до неї. Не минуло й тижня, вже тая жалоба була в губернатора. Цього разу товариству пощастило. Губернатор давно вже гнiвався за щось на того начальника i зараз же взяв до уваги жалобу з Диблiв. Через те незабаром до Диблянської волостi прийшов наказ: припинити справу з землею i вiдiбрати її поки в Дениса.
Ця несподiванка так уразила Дениса з товариством, мов грiм iз неба ясного дня. Вони не сподiвалися такої халепи, певнi бувши, що вже переважили. Денис уже по всьому селу величався й вихвалявся, що "дав по мордi свинi",- тобто Зiньковi з товариством,- а тепер он якої пинхви йому пiднесено! Сором i в вiчi людям глянути! Так було нiяково, що Денис не пiшов у громаду, як вона зiбралася незабаром пiсля того. Трапилося, що саме в той день не було в громадi ще трьох iз його товариства: Копаницю начальник несподiвано викликав у город, Рябченко лежав хворий, а в Тонконоженка брат оддавав дочку, дак Терешко, добре випивши на весiллi, спав саме тодi п'яний. Через те й Зiньковi прихильники насмiлилися в громадi дужче, i як Васюта озвався за дiти Грицьковi, то й не вельми важко було зробити, що громада опiкуном над їми настановила Зiнька.
– А що, Карпе,казав Васюта, iдучи з громади,- отже бачиш, що не все вони нам, а й ми їм можемо вкрутити хвоста. З землею облизня вже пiймали, а й тепер знову тертого хрону пiднесли їм такого, що довго в носi крутитиме. От побачиш, що й далi духопели вiд нас їстимуть, та таки й не дамо нам у кашу наплювати.
– Не хвались так, Васюто,- вiдповiв своїм поважним голосом Карпо,короткi-бо очi людськiї, не видко їм кiнця дiловi.
– Тобто, кажи гоц, як перескочиш? Та вже якось перескочимо! А як часом коли й увiрвемось у рiв, дак видряпаємось. Отже й тепер: зовсiм уже "сiдай на дно" були, а тепер пiшли нашi вгору! Ой, хочеться менi посмiятися з проклятих дерiїв!
I Васюта таки й не втерпiв: хоч iз старих дерiїв i
– Агов, хлопцi й дiвчата! Слухайте лишень сюди! Буду вiршу проказувати.
– Яку вiршу? Хiба тепер святки, чи що?
– Дарма, що не святки, а ви слухайте!
Розсiвся на колодi, зiперся руками на колiна, втупив очi в землю та й почав вигадувати,- вiн був мистець на такi прикладки:
– Як був собi чоловiк Трандита, та була в його сiра мужицька свита, а вiн каже: "Чорт батька зна яка паскудна одежа: не можна хлiба їсти лежа!.."
– Ха-ха-ха!
– зареготався дехто, зрозумiвши, куди це Васюта цiляє. Догадався, мабуть, i сам Микита, та не виявляв того. Став навпроти Васюти, однiєю рукою пiдперся в боки, а другою держав цигарку, пихкаючи димом та раз у раз чвиркаючи через губу.
– Дак не можна, каже, хлiба їсти лежа… Якби менi хоч драна ганчiрина, да з панського колiна, бо я сам уже здорово на пана закривився, як серед панiв нажився: от будь я мужицький син, коли не чистив панський гнiй три годи й один!
– Ха-ха-ха!
– знову розкотився регiт, а Васюта, мов то й не вiн чинив усе лихо, поважно проказував далi:
– Де б менi такої взяти ганчiрини, щоб сiрожицької не вдягати свитини? Чи менi батька-матiр продати, чи в їх вiд скринi замки повiдбивати, чи в карти навигравати?
Всi хлопцi й дiвчата глянули в той бiк, де Микита, але Микити вже не було: бачачи, куди воно йдеться, покрився нишком та й утiк.
– Микита втiк, нема Микити!
– загомонiли.
– Утiк? Хто втiк?
– питав Васюта, пiдводячи голову.
– Микита втiк од твоєї вiршi!
– Од моєї вiршi? Хiба ж то про Микиту? То про Трандиту! А ви й не розiбрали? Бодай же вас, який у вас курячий мозок! Дак коли ви не вмiєте до ладу розбирати, то я не хочу далi й казати!..
Хоч i не казав далi, але як вертався сам додому, то почув, як йому бiля вуха зашумiла каменюка: хтось iз-за тину добре швиргонув, та не добре вцiлив. А за тином щось затупотiло, втiкаючи. Зрозумiв, чия це ласка, i гукнув навздогiнцi, зупинившись:
– Та й дурний ти! Хiба ж так цiляють? Вернись, я тебе навчу, дак i зуби визбираєш,- от щоб я здох!
– визбираєш, як намистечко!..
Але Микита не вернувся.
Зiнько зараз же заходився коло справи з Грицьковими дiтьми. Пiшов до Грицькової сестри,- та була рада збутися небожат, бо й своїх дiтей копиця. Та й сиротам у неї не було добре, бо справдi-таки нiколи було їх доглянути. Вона порадила Зiньковi замiсто себе одну далеку родичку Грицькову й свою. Зiнько знав цю Килину. Дiти й чоловiк у неї померли, а брати - i свої, й чоловiковi - позабирали в удови i землю, й хату, i всю худобу. Убога жiнка ходила по наймах: жила то за няньку в панiв, то ставала просто робiтницею. Саме тепер їй виходив рiк. Зiнько вмовлявся з нею так, що вона житиме в Грицьковiй хатi, доглядатиме дiти, до роботи їх привчатиме, ходитиме коло городу й садка, а за те й сама тим харчитиметься, i до зросту тих дiтей буде в хатi за хазяйку, ще й матиме невелику плату. Зiнько знав, що Килина була людина путяща, працьовита й чесна i до дiтей прихильна, то й не боявся дати їй до рук сирiт. Сама ж Килина така була рада хоч трохи пожити господинею, а не найманою попихачкою, i силкувалася все робити так, щоб добре було. Зiнько з Гаїнкою раз у раз навiдувалися до Грицькової хати. Старшого хлопця Зiнько лишив, щоб вiн уже добув строку в хазяїна, а потiм мав узяти до себе, привчати до хазяйства та й до книжки. Землю Грицькову Зiнько до хлопцевого зросту наняв i з тих грошей мав одягати дiти й платити Килинi.