Пiд тихими вербами

Гринченко Борис Дмитриевич

"От i добре,подумав собi Рябченко,- хотiв був до його сам пiти, та тут лучче буде побалакати: хай люди не знають, що вiд мене до його стежка є".

I вiн загомонiв до Микити:

–  А що, Микито, не пощастило тобi Гаїнку зачепити,- повернувся-таки Зiнько.

–  А штоб вон луснул!
– сердито гарикнув Микита.

–  Ну, а вже ж i жiночка була б тобi хороша! Одно слово - як лялечка!

Микита тiльки плюнув зо злостi.

–  I все цей Зiнько тобi на завадi стає,- правив своє Рябченко.- От тодi в тебе Ївгу одбив.

–  Падлець, одно слово!
– вилаяв Микита.

–  Все Васюту настренчує, щоб iз тебе

на вулицi знущався.

–  Нигодяй!
– I Микита аж побiлiв iз серця, згадавши вiршу про Трандиту.

–  Настоящий нигадяй! I таке зловредне, що кожному шкоди наробить. Тепер таке почав, що як виграє справу, дак ми всi хоч з торбами попiдвiконню йди.

–  Та ну?
– здивувався Микита.Нивжлi такое плохое дело?

–  А ти ж думав як? Коли в Дениса однiмуть землю, а мужики почнуть брати собi в Добровольського, дак тодi, брат, наша земля, що в Горянського ми найняли,- вона їм без надобностi. Ми тодi на льод сiли, бо нам нiчим буде Горянському заплатить. А в контрахтi тисяча рублiв невстойки - он що! Поцiнують тодi, брат, нас усiх та й тебе з батьком.

–  Вот так штука!
– аж злякався Микита.- Дак через такого падлеца да нам усем пропадать?

–  А що ж ти зробиш? Якби його чортяка винесла куди хоч на який мiсяць або два, дак ми б могли собi раду дати i пересельську землю вдержати, а так - нема ходу: що нi почнемо, що нi зробимо - вiн i переб'є, вiн i переб'є! Хоч би захворiв абощо… то все якось би впорались… Ех, Микито, як я гляну на теперiшнiх парнiв, дак один пустяк, та й годi! Якби я парубкував, дак хiба б я попустив отак iз себе смiятися якомусь там Зiньковi, як вiн iз тебе насмiявся? I Гаїнку, й Ївгу… Ех!..

–  Ну, а що б ви iздєлали?
– спитав, почервонiвши, Микита.

–  Хi, не знав би що! Зобрав би хороших парнiв три-чотири душi та й дав би йому доброї матланки - от що!

–  А що ж, ви думаєте, що я етого не могу? Вот возьму да й iздєлаю!

–  Поки хвалько нахвалиться!

–  Какой я вам хвалько! Вот возьму да й монуминтально iздєлаю. Мєсяць буде чухаться - не вичухається,- такого вгощенiя дам!..

–  Хто його зна… Звiсно, була б це штука славна, i не самому тобi було б добре: поки Зiнько вичухався б, то ми б у громадi по-своєму крутнули… А то поцiнують нас…

–  Будь я первой падлець, если не iздєлаю!
– скрикнув Микита.

–  Та ти не гукай так: це, брат, тихенько треба робити,- припинив Рябченко та й почав нишком розказувати, як та що треба робити, щоб усе було добре.

На церквi бевкнув дзвiн.

–  О, вже й до служби,- сказав Рябченко, i обидва з Микитою перехрестилися.- Треба йти… Тiльки ж ти гляди, Микито! Понiмаєш? Нi я тобi нiчого не говорив, нi ти менi…

–  Понiмаю! Усьо буде в плипорцiю, i аджарим так, що моє вам паштенiє, ще й здєлайте одольженiє.

–  Та не забудь: по головi анi-нi-нi!.. Нiяк не можна!..

–  Пускай голова йому остається, а ми нижче лупньом…

–  Ходiм же до церкви!..

V. НАПАД

Приходила весна.

Снiг лежав уже по самих ярках та затiнках, а то скрiзь позбiгав лепетливими дзюркотливими струмками. Серед пучечкiв торiшньої трави де-не-де визирали вже блакитними оченятами пролiски, але вся земля лежала ще чорна, дожидаючися, поки пресвiтлеє сонце обнiме її своїм палким промiнням

та й убере в пишнi зелено-квiтчастi м'якi шати. Лежала ще пiвсонна й зiтхала до неба теплими грудьми, i теє зiтхання злiтало вгору легенькою бiластою парою. Пара линула вгору, збиралася там у хмари, i хмари тьмарили небо, затуляючи землi сонце. Так молода жiнка, думаючи про розлуку з своїм подружжям, плаче гiрко, i сльози застилають їй свiт, i вона не бачить, що той, кого вона так палко дожидає, що вiн уже вернувся, стоїть тут, бiля неї,- ще мить, i вiн одним дужим рухом пригорне її до себе на груди, обiйме її сяєвом свого сонячного погляду, i вони поєднаються в одному прекрасному, як мрiя, поцiлунку. Так земля зiтхала за сонцем i не знала, що за малу годину вона потопне в його золотих обiймах, i тi сльози-тумани розвiються, зникнуть од одного ясного променистого погляду.

А поки ще хмари темнi,- але теплi веснянi хмари,- снували по небу. Землю приспала нiч. Не видко було мiсячка, спали й зiрки, заступивши за хмару. Тихий упокiй панував скрiзь, той дужий i радiсний упокiй, що схиляється над землею перед новим весняним днем, повним сонячного сяєва, блискучих кольорiв, спiву, руху, могучої працi…

Пiшовши ще вдень у Чорновус, вертався тiєї ночi Зiнько потемному додому. З вулицi повернув через Карпiв город наниз, щоб швидше дiйти, бо забарився. Iшов лукою, звичайною стежкою попiд городами. Вже близько й провулок на гору. Увiйшов у тi верби, що росли над криничкою. Там було ще темнiше.

Щось зашелестiло, i враз перед Зiньком зачорнiла чиясь висока постать.

–  Хто це?
– поспитався вiн, припинившись.

Здорова постать замахнула руками вгору, i Зiнько почув, як щось тверде штовхнуло його болюче в груди так дуже, що вiн схитнувся. Але в ту ж мить ударено його i в спину. Зiнько скочив наперед i встиг ухопиться за коляку, що здоровий чоловiк уже пiднiмав удруге. Вирвав коляку i вiдстрибнув набiк.

–  Не пiдходь!
– крикнув, пiднявши коляку вгору.

–  Який страшний!
– озвався глузливо чийсь голос, що здавсь Зiньковi по знаку.- Оце тобi за жалоби губернаторовi.

I троє з коляками кинулись на його. Зiнько зачепив когось своєю, але його-вдарили три враз, вибили йому з рук ломаку й почали бити його в груди, в спину, в боки, молотячи, як снiп цiпами.

–  Рятуйте!
– скрикнув Зiнько i впав додолу непритомний…

*************************************************

Гаїнка того вечора довго дожидалася Зiнька з Чорновуса.

–  Мамо, чого це його досi нема?
– питалася.

–  Та, мабуть, дочко, зостався там ночувати, бачить, що нiч темна, йти погано - ну й зостався.

–  Нi, вiн казав, що сьогоднi вернеться.

Та мати й дiд певнi були, що Зiнько заночував у Чорновусi, i, не турбуючись, спали всю нiч. Гаїнка ж не могла заснути: лежала й прислухалася, чи не йде Зiнько. Кiлька разiв їй чулася хода, вона схоплювалася, пiдбiгала до вiкна й дивилась у двiр, у темряву. Нiхто не йшов. Одного разу вчулося навiть, що вiн уже ходить у дворi, щось робить. Вона вибiгла, гукнула стиха,- не було нiкого. Вернулася й лежала, все ловлячи вухом ту знайому їй ходу. Нiколи так не було, щоб Зiнько сказав "вернусь" i не вернувся. Тiльки раз це було,- як його до тюрми взято. А тепер?..