Планета Х
Шрифт:
Що десь регочуть кулемети
Над світом нашим, почуттям,
А люди створюють ракети
І називають це – життям!
1.6.1967 р.
ПУСТІТЬ МЕНЕ!
Пустіть мене. Листя вмирають.
Листя летять і на брук опадають.
А люди проходять і їх обминають.
Люди живуть, а навіщо? – не знають.
Люди! Навіщо ви топчете листя?
Люди сміються. Падають листя.
23.10.1968
О, СВІТЕ МІЙ!
О, світе мій, чудовий і широкий,
Ти землю зорями усипав і приспав,
А десь в гаю хлопчина синьоокий
Щось... цілу ніч у дівчини благав.
Ну, а вона ж дурненька відбивалась,
Немов відмідь від талих вод,,
Але коли ту радість взнала,
Йому сказала: – Й ще приходь.
8.6.1967 р.
СЮРЧИТЬ СЮРЧОК
Сюрчить в траві сюрчок зеленокрилий,
О, Боже мій! Погляньте, скільки крил!
О, світе мій! Який же ти вродливий,
Але, нажаль, занадто вже горил.
8.6.1967 р.
ЯКЩО ТИ МУЖЧИНА
Якщо ти мужчина – це значить ніколи
Словам нецензурним давати їм волю,
«Тесать» кулаки об затилок дружини,
Бо в неї, як бачите, менше є сили.
За те, що веселому хлопцю такому
Їсти наварить, прийшовши додому,
І постіль постелить, та ще й нагодує,
І ніби дитину малу обцілує.
За те, що тобі віддає все що має,
Життя своє й те лиш тобі довіряє,
З тобою картає твої всі невдачі,
Чому ж бо дружині такий ти невдячний?
Можливо, якась в тебе інша причина?
Так чому ж, як вип’єш, ще й місиш дитину?
О ні, чоловіче, мерщій схаменись,
Бо буде тобі те, що Кості колись.
21.7.1967 р.
ЯКЩО ТИ ЛЮДИНА
Якщо ти людині зробила добро,
Душею йому віддалася,
Всю ніжність свою подарила йому,
Й від нього вогнем зайнялася,
Не бійся тоді ти нікого в житті.
А він – якщо він насміється –
Не знатиме щастя ніколи в житті,
Бо щастя один раз дається.
Нехай він хоч трісне сміється тоді,
Та сила твоя невмируща,
Бо там, де кохання, то там і – любов,
І сила там вічно цілюща.
Бо з них бере людство наснагу життя,
П’є ніжність, початок в ній сили,
А тих, хто плюють на людські почуття,
Від тих утікають й горили.
20.7.1967р.
СВОЇМ
Героям Соціалістичної праці:
Степанчуку Петру та Григорію Донцю.
Не бачила такого Лавра,
Навіть не відала вона,
Що хтось до неї підступає
З Лівобережжя, з-за Дніпра.
Вийшли хлопці в засмаленій робі,
З Лівого берега й привіт Лаврі шлють,
А Лавра велично їм всім поклонилась
І чемно їм тут же сказала: «Салют!»
Потім на хлопців отих придивилась,
Думала буде кінець.
А то сам Петро Степанчук наближається,
Й поруч – Григорій Донець.
13.11.1968 р.
ЛАВРА І ХРИСТИЯНСТВО
А Лавра дивиться навколо
На сивий Дніпр, на Гідропарк,
Як вибігають учні з школи,
Що повилазили з-за парт.
І, гордо глянувши на Лавру,
Всі покотились хто куди.
Лавра ж стоїть тисячоліття
І не туди, і не сюди.
Скільки світів перевернулось,
Скільки ночей змінилось днем,
Всього їй бачить довелося,
Та захищалась не мечем,
А захищалась Християнством,
І вченням Божим, як вогнем.
28.9.1968 р. – 13.11.1968 р.
БОМЖІ
Ну у нас і депутати,
Ну у нас уже й вожді:
А ні жінки, а ні хати
Хоч ти плач – одні бомжі.
Депутати і їх діти –
Голі всі, і всі роздіті,
Та в бікіні, а та в міні.
Й де не глянеш, в неї – тіні.
Та, зате, куди не глянь, –
Той артист, той – фуліган.
Той директор, а той мер,
Й кожен з них – міліонер.
Брали в нас вожді рублі,
Віддали полову,
А ще кажуть ті орли,
Що не буде грому.
От до чого дожились ми,
Де не глянеш – швабри,
Що пора вже і вождів
Брати теж за жабри.
Як же тут не матюхаться,
І не гніватись мені,
Як вже люди всіх бояться,
З-за цієї жидовні.
От чому в державі нашій
Де не глянь – старці одні.
Та хіба б таке було в нас,
Щоб не було жидовні?
19.7.2012 р.
ЧОМУ ТАК ХОЧЕТЬСЯ ЛЮБИТИ?
Так мало для життя дається,
Ой, знали б, люди ви про це,
Чому так серце в хлопців б’ється,
Як в міні дівчина пройде?
Чому так хочеться любити,
Усіх прохожих цілувать,