Покров
Шрифт:
Та Полі вуха заклало – не чула Мар’яну, швидко кидала речі в сумку.
– То йдеш?
– Іди ти… – Мар’яна одна-однісінька поверталася до батьківської хрущовки на Воскресенці, второпати не могла: от нащо Полька себе губить?! Ще торік вирішили: ніяких стосунків з молодшими за себе хлопцями, бо то геть безперспективно. І весь час озирайся: ніхто, часом, не усміхається вслід нахабно – дівка хлопцеві в тітки годиться.
– Дурна! – Мар’яна дісталася дому близько десятої, вклалася і спробувала заснути, та сон не йшов. Чай, «Наталі», манікюр – дівці й уночі є чим зайнятися. Незчулася,
– Поль! Якого біса? – на годиннику шоста ранку.
– Вийди… – Полин голос – як із глибокої ями.
Мар’яна злякалася – ох, Полько! Добігалася зі своїм студентиком! Точно образив подружку всмерть так сильно – посеред ночі від нього втікла.
Пуховик на піжаму, сходами вниз. Чого ж ти така дурна, Полько! Певно, серце в шмаття.
…Побачила подругу на сходах першого поверху й остовпіла – лице в крові, пальтечко вовняне розірване, зап’ястки в синцях. Тремтить, у підлогу поглядом затято увіп’ялася, наче там усі точки відліку і всі відповіді. Мар’яна задихнулася, сльози на очі – впала на сходи поряд із Полькою, обійняла її.
– …Не зґвалтували? – спитала обережно, бо й сумніву не мала – посеред ночі Поля поверталася додому і перетнулася з відморозками, яких на Воскресенці повно.
Поля схлипує судомно, ще відчайдушніше вчіпляється очима в підлогу. Мар’яна розгублено зиркає на подругу: не скидається Поля на жертву – пашить німим обуренням і ненавистю. І в підлогу дивиться – наче тримається за неї, щоби не вибухнути, не рознести все навкруги.
– Може… у міліцію зателефонуємо, – ще більш обережно пропонує Мар’яна.
– Мі… ліція… – шепоче Поля, кожне слово, як з-під жорен. – Міліція побила… на Майдані…
– За що?
– Не знаю! Ми тікали… А вони з підворіть… На нас! Кийками… Там… хлопець упав… Я до нього…
– Навіщо?!
– Я – медсестра… Я не можу… інакше…
– Господи, Полько!
– Я впала… Ми лежали… А вони… били…
– А твій Ігор?
– Не знаю… Ми загубилися. Я до того хлопця кинулася… А Ігорчика мєнти відтіснили…
– Зателефонуй йому!
– Сто разів… Не відповідає…
Над дівчатами зависає важка, як міліцейський кийок, тиша.
– Ти як? – питає Мар’яна. – Болить?..
– Так жити не можна… – шепоче Поля.
Мар’яна прокинулася. От ніби все життя до цього останнього осіннього ранку куняла, а нині очі розплющила.
– Так жити не можна! – било в скроні.
Уже не лягала. З годину протовклася в Полі – змащувала тій рани, заварювала чай, просила подругу не хвилюватися – знайдеться Ігор, – а в голові знай одне: досить уже, так жити не можна…
О сьомій уже сунула до зупинки, озиралася, ніби після тої страшної ночі проти 30 листопада все навкруги мало змінитися до невпізнаваності, та суботній ранок – порожній, похмурий – не чув Мар’яниних мордувань: поодинокі люди й автівки рухалися так само буденно, як і вчора.
«Так жити не можна! – Мар’яна бігла на роботу, думки закручувалися дивним вихором. – Більше не хочу мовчати і терпіти! Чому я й досі не спитала Хотинського про наші стосунки? А раптом завтра геть усе обірветься?.. І я так і
– Так жити не можна, – повторювала затято, піднімаючись сходами офісу. – А раптом завтра мене поб’ють так само, як Полю? Без вини, бо просто трапилася на шляху! Чи взагалі вб’ють! Що ж за життя таке?! Не хочу нічого чекати! Не хочу нічого приховувати! Волі хочу! Волі відкрито бути з Хотинським!
– Усе, край! – увійшла до порожнього офісу, увіп’ялася поглядом у стіл Хотинського. – Сьогодні ж поговорю з ним!
Збуджені колеги збіглися за годину: про побиття студентів пузатим ницим «Беркутом» знали всі. Душі горіли, руки чесалися, вимагали термінових дій – сьогодні ж, прямо зараз! Льова Шендрик телефоном уже замовляв українські прапори, Оля Охріменко роздруковувала на офісному принтері гасла на папері А4-го формату. Мар’яна скотчем склеювала окремі аркуші в один формат, краєчком ока зиркала на Хотинського. Виглядав, як завжди, – зосереджений, спокійний, тільки і зауважив розбурханій бренд-групі:
– На революцію – година! А потім – працюємо! До ночі маємо здати всі макети клієнту на затвердження.
Та Мар’яна помітила: погляд коханця раптом зупиняється – він забуває про реальність, мимоволі занурюється в потаємні думки, ніби тільки те потаємне йому пече. І дивиться крізь всіх так похмуро. «Усі прокинулися! Усі… – підхльостувала себе. – І Хотинський. Взнаки не дає, а я ж бачу – в ньому теж щось змінилося. І хай! Зараз же з ним поговорю. Чи… За годину. Ні! Краще, коли всі підуть на обід… Чи пізніше! Але – сьогодні!»
– Мар’яно… – Хотинський виринув зі свого потаємного надто раптово. Рвучко підвівся, підійшов до Мар’яниного столу не криючись. – Нам треба дуже серйозно поговорити. Це – важливо. Для нас…
– Добре… – зашарілася, розгубилася. Знічено глянула на колег: усі звернули шиї від цікавості? Ніхто й не озирнувся. Того дня всіх хвилювали інші реалії.
– Не зараз, – Хотинський нервував. Мар’яна не тільки бачила те – відчувала кожною клітинкою. – Тут – не вийде… Зустріньмося в кав’ярні на Великій Житомирській. О сьомій. Добре? Я підпишу макети в клієнта і під’їду.
– Домовилися… – у Мар’яниній душі зацвірінькали птахи, запахло чимось свіжим: не феромонами – бузком. «Він хоче того ж, що і я! Боже ж мій… А якби той клятий „Беркут“ не побив студентів?! Ми би й далі спали? Терпіли, мовчали?.. – знай одне. – І ніколи би не стали щасливими?.. Що за життя?! Я маю дякувати… „Беркуту“?» Думки плуталися, логічні нитки рвалися, і тільки одне: у кав’ярні, на Великій Житомирській! О сьомій!
– Тільки би не спізнитися! – прошепотіла щасливо.
Тридцяте листопада. Рік 2013-й. За п’ятнадцять хвилин – уже і восьма вечора. Драматичну порожнечу кав’ярні на Великій Житомирській нахабно порушують закохані підлітки: вриваються вітром, падають за столик у куті – цілуються над гарячим капучино відчайдушно-пристрасно – ніби востаннє. Мар’яну дратує чуже безтурботне щастя. «Як же все це нестерпно!» – вибухає подумки, підхоплюється, кидає на столик двадцятку за еспресо, до вішака з курткою…