Полонені Барсової ущелини

Ананян Вахтанг Степанович

Вночі хуртовина вщухла, і ніби якась невидима рука зірвала з неба покривало хмар. На землю спускався холод, сковуючи морозом усе навколо.

Коли сніг, який набився за ніч біля входу в печеру, заяскрів від перших променів сонця, Ашот вирішив, що час іти шукати паливо.

Це був уже тридцять другий день їх полону.

Хлопці вийшли з печери і мимоволі зажмурили очі. Все навкруги знову вкрилось м’яким білим снігом, а гори начебто стали вищими й чіткіше вимальовувались на ясній блакиті неба.

Вдалині,

з правого боку ущелини, велично сидів на своєму троні Арарат; здавалося, ніби то сивий патріарх мирно дивиться на своїх синів і внуків, що обсіли його навколо, — на вершини вірменських гір.

— Ну, зараз не час милуватись, ходімо, — сказав Ашот і рушив уперед.

— Стривай, — спинив його Гагік. — А про нашого доброго сусіда ти забув? Того, в якого пазури схожі на котячі?..

— Ні, не забув. Та що зробиш? Адже в них жодної головешки не лишилося, нічого було взяти з собою!

— Гаразд! Ти, Шушик, підкинь у вогонь останні цурпалки, подуй, хай димить, поки ми не прийдемо. Не бійтесь, у такий сонячний день звір навряд чи вилізе з лігва. Звірі не люблять світла…

— Не розумію вас, — стурбувалася Шушик. — Кажете, що знайшли дім, цілий замок, а самі нічого не робите, щоб перебратися в тепле місце… Чого ви чекаєте? Ми ж тут мерзнемо?!

— Ти хочеш, щоб ми перелякали наших курчат? Поки ми не знімемо їх з сідала, про переселення й не думай, — відповів Гагік. — Ну, рушаймо?..

Ноги хлопців зразу загрузли в сніг, поза шкірою пробіг мороз. Ох, як повільно сходило сонце!..

— Йдіть за мною і галасуйте, кричіть щосили! — велів Ашот.

Та не пройшли вони й кількох кроків, як Гагік зупинився:

— Ашот, треба спершу подбати про їжу… Ходім глянемо, що роблять наші курочки.

Так, це було дуже важливо. Сніг суцільною пеленою покрив і сад, і коріння, і ягідні кущі. Зрозуміло, харчування мандрівників тепер повністю залежало від кажанів.

— Гаразд, Асо, піди й принеси вогню, — погодився Ашот і рушив з Гагіком до таємничої печери.

Кажани ще висіли на місці. Але як переловити їх? Хлопці задумались.

— Давай напустимо диму, хай задихнуться і попадають, — запропонував Гагік.

— Поки вони задихнуться, то можуть прокинутись, а тоді ми вже не зможемо їх приспати. Треба брати сонними, — сказав Ашот.

— Ні, давай спробуємо димом. Хіба по одному переловиш? А від диму за одну хвилину штук п’ятсот звалиться, як груші…

— Твоя пропозиція, Гагік, нерозумна…

— Залиш ти свою манеру командувати! — сказав серйозно Гагік. — Тільки й знаєш свого коня поганяти! Нема, щоб з товаришами порадитись!

— Ну, про що я з тобою можу радитись? Адже ти нічого в природі не розумієш.

Ашот був певен, що порада Гагіка нерозумна, але все-таки вирішив стриматись:

— Добре, хай буде по-твоєму.

Увійшов Асо з гіллям, яке вже диміло.

За пастухом ішла Шушик.

— Хто тобі дозволив вийти в такому стані? — розсердився Ашот.

— Боюсь я там. Асо допоміг дійти… А чого ви в темряві сидите, не відчинете двері? Що ви знайшли?

— Почекай трохи, зараз побачиш.

Зібравши сушняк, хлопці склали його посеред печери і підпалили, затуливши перед тим дірку над дверима. Задушливий дим почав скупчуватися під стелею, але кажани поки що ніяк не реагували на нього.

— Хіба ти не знаєш, що вони закривають своїми перетинками навіть ніздрі? — пригадав Ашот. — Вони, очевидно, і не дихають!..

— Спробуємо ще. Може, все-таки трохи дихають, — не здавався Гагік.

І справді, коли під стелею печери дим згустився, почулися м’які помахи крил. Кажани прокинулись і, знайшовши в дверях якусь щілину, один по одному почали вилітати надвір.

— Лови, лови!.. Ой, полетіли мої курочки!.. — закричав Гагік і кинувся до дверей, хоч щілини були такі вузькі, що в них, здалося хлопцеві, навряд чи проліз би навіть жук.

Юні мандрівники розгубилися, а кажани тим часом зникали, ніби примари.

Гагік розгублено кидався з кутка в куток, поки нарешті не з’ясувалося, що саме крізь вузькі щілини в дверях вони й «просочуються».

— Затикайте, затикайте швидше!.. Всі щілини, скрізь, де проникає світло! — кричав Гагік. — Не залишайте щілинки навіть з макове зернятко, хай їм грець!..

Ашот був роздратований. Він сердився і на Гагіка, і на кажанів.

— Асо, гаси швидше вогонь! Даремно послухав… Тільки сполохали їх…

Коли, нарешті, всі щілини були заткнуті, а вогонь погашено, хлопці трохи заспокоїлись. Але великі втрати не давали їм спокою.

— Хотів зразу п’ятсот штук, як груші, струсити?.. Маєш тепер? — накинувся на Гагіка Ашот.

Той мовчав, пригнічений.

— Але ж через таку щілину й жук не пробрався б… — пробубонів він. — І як тільки вони проскочили?..

Питання справді зацікавило всіх. «Видно, ті, що вилетіли, були найменшенькими», — подумав Ашот. Він знав, що бувають кажани не більші за хруща. Вони можуть пролізти через таку вузьку щілину, через яку більша за муху комаха не проскочить.

Хлопець вирішив, що в якомусь далекому кутку печери якраз і зимує ціла колонія таких крихітних кажанів.

Значно пізніше, коли роздратування Ашота вляглося, він почав пояснювати товаришам те, що сталося.

— Я думаю, тут усе просто, — сказав він. — Тіло кажанів пристосоване самою природою до найвужчих щілин — до таких, через які можуть проникати лише вони, а ворог, що переслідує їх, не пробереться. Адже й у лисиці так. Вхід у її нору такий вузький, що в нього не влізе ніякий собака. Бачив на власні очі. А тепер давайте вийдемо, хай вони заспокояться.