Полонені Барсової ущелини
Шрифт:
Не минуло й хвилини, як кози спустились в ущелину і граціозними стрибками вже перебігали на схил сусідньої гори. Попереду, розмахуючи метровими рогами, на яких теліпалась шапка, біг знайомий нам козел. Козел зник, лишивши в душі мисливця Арама сумніви.
Авдал обернувся до свого супутника:
— Ну що, друже Арам, на козлі Ашотова шапка?
— Очі в мене сльозились, добре не роздивився. Поки не вб’ємо козла, не взнаємо… Ходім!
І Арам з рушницею напоготові поспішив за козами.
Перебравшись
Це були місцеві мисливці, а з ними Аршак і голова районного товариства мисливців.
— Спізнився… Ходив у район по допомогу, — виправдовувався Аршак, витираючи піт з чола.
Бідолаха! Що лишилося від нього, цього кремезного сильного чоловіка!..
— Даремно ви турбувались, — самовпевнено сказав Арам, — я сам спіймаю його в Барсовій ущелині.
— Та ми ще здалеку помітили, що кози тікали в той бік, — підтвердив мисливець. — А по-твоєму, вони справді в Барсову ущелину втекли?
— Так. Я налякав їх. Вони підуть у такі місця, де їм ніхто не заважатиме битися. Зараз же у них такий період, — пояснив Арам.
— Не поспішай, Арам, — спокійно перебив його мисливець. — Почекай, поки підійде Борода Асатур із своїми хлопцями. Тоді й вирішимо, як бути. Він людина досвідчена, може, дасть пораду.
— Борода Асатур? А які справи в нього у наших краях?
— Хіба не ти йому писав? Ні? Ну, якось він дізнався і приїхав нам допомагати. Цієї ночі всі вони були на одній з верхніх ферм. Я розмовляв з ним уранці по телефону…
— А чи знайде він нас? — зрадів Арам, почувши ім’я відомого мисливця з Севанського краю. Борода Асатур!.. Він обов’язково щось придумає, підкаже.
— Знайде. Ми домовилися зустрітись на Орлиній скелі. Здається, й сліди кіз туди ведуть.
Арам так зрадів, що стрімголов побіг до Орлиної скелі, хоча сліди кіз повернули трохи праворуч від цього шляху. Мисливці рушили за ним. Незабаром Арам радісно вигукнув: на вершині гори сидів сам дід Асатур. Його величезна овеча папаха чорніла на голубому фоні неба. Навколо старого сиділи на камінні ще якісь люди.
Мисливці зупинились, помахали шапками.
Старий у папасі, що сидів на скелі, трохи підвівся, махнув рукою (мовляв, помітив) і мовчки зійшов зі скелі. Мисливці зрозуміли: розмовляти не можна.
Аршак рушив назустріч гостям і гаряче обняв юнака, що йшов із старим мисливцем.
— Грикор-джан, і ти прийшов?..
Грикор, племінник Аршака, був майже ровесником Гагікові і дуже на нього схожий — такий же пустун і жартівник. Обнявши дядька, він, ледве стримуючи сльози, притулився до його плеча.
— Чоловікам плакати не личить, — добродушно промовив дід-мисливець, ховаючи за пазуху
Любимий собака діда — Чамбар — з цікавістю розглядав незнайомих людей. Він розумів, що на людей, з якими так дружелюбно розмовляє його хазяїн, гавкати не можна.
— Доброго здоров’я тобі, дітям і внукам твоїм, дядьку Асатур! — знявши шапку, шанобливо вклонився дідові Арам і додав — На радість очам нашим ти прийшов до нас.
— Хай буде ласкаве до тебе око небесне, Арам-джан, хай здійсниться твоя мрія, — відповів дід Асатур за звичаєм.
Оглянувши всіх присутніх, старий кивком голови похвалив їх. «З такими людьми багато дечого зробити можна», — говорив його погляд.
Потім дід Асатур сів на камінь і спокійно почав набивати тютюном свою стареньку люльку.
— Познайомся, Арам. Це моє левеня — внук Камо. Ти про нього, мабуть, чув. А це наш жартівник Грикор. Той, хто з ним товаришує, смутку не знає.
В обох хлопців ноги були мокрі до колін: очевидно, вони пройшли через гори в глибокому снігу.
— Пити тобі, мабуть, хочеться, дядьку Асатур?
— Звісно, Арам-джан, налий, намучились ми в горах. Але яку це ти мені воду даєш? Червону?.. Щасливі люди Араратської долини — замість води п’ють вино!.. Ну, будьте здорові! Хай кожний свою втрату знайде, хай мир буде всім! — І старий з задоволенням випив вино з великого глиняного кухля.
— А дорогою не зустріли ні звіра, ні птаха?
— Як не зустріли?.. У Хосровському лісі ці левенята разом з Чамбаром диких кабанів вигнали.
— І ти підстрілив?
— А як думаєш, не підстрілив? — зухвало глянув на нього дід.
Вино вдарило йому в голову, старому хотілось якнайпишніше розповісти про полювання на кабанів. Але, помітивши, що Арам насупився і виявляє ознаки нетерпіння, дід встав.
— Одного кабана я вбив. Та не кабана, а цілого буйвола! — поспішив він похвалитися і, не зрозумівши, чому на обличчях слухачів замість здивування грає усмішка, посміхнувся сам. Виявляється за його спиною Грикор знаками показував, що дід підстрілив мале порося…
— Де ж твій кабан? — запитав Арам, коли вони вже вирушили в дорогу.
— Дичина належить не мисливцеві, а тому, хто її з’їдає, — поважно й повчально сказав дід Асатур. — Зараз на фермі її смажать і їдять… Ну от. А тепер ти розповідай, Арам, — перейшов старий до діла, — що за історія у вас сталася? Як діти? Як усе це було?..
Вислухавши розповідь Арама, дід Асатур поцмокав язиком, похитав головою:
— Бачу, що в твого Ашота, як і в мого внука, в голові вітер гуляє. Яких тільки турбот він мені не завдав! Ну, нічого, все обійшлося. І в тебе все добре буде… Не бійся.