Полонені Барсової ущелини
Шрифт:
— Що зробиш — верстата нема, інструментів нема… — скаржився гончар-самоучка.
За його пропозицією сік перелили в ці нові, добре випалені посудини.
— Ай-ай-ай! І вино тепер у нас є! Не життя, а рай, про який говорили наші діди. І виявляється, що рай тут, у Барсовій ущелині! — захоплено говорив Гагік. — Їж шашлик, запивай вином. Хіба тільки той, хто втратив розум, може повернутися тепер у село… Ашот! Цей карас треба відставити далі від вогню, хай сік залишиться солодким, його як глюкозу будем пити. А другий підсунь ближче: сік почне бродити, стане вином, і ми будемо рятуватися від холоду…
Так
Ні, життя, здається, поліпшується, і зима в Барсовій ущелині зовсім не така страшна, як думалось раніше.
Одне тільки часом псувало настрій нашим героям: з усього було видно, що барс не пішов з ущелини.
Якось Асо знайшов свіжі кістки кози — її недавно розірвав звір. Про цей випадок пастух розповів тільки Ашоту, і обидва вирішили, що мир і спокій — це тимчасове явище.
Розділ двадцять п’ятий
Про те, як неживі кажана воскресли й полетіла
Минуло ще кілька днів, сонячних, безхмарних. Але сонце вже гріло мало — зима брала своє.
Наші герої сумно поглядали на Диявольську стежку. Там не видно було навіть каміння: все засипав сніг! Значить, треба продовжувати заготівлю на зиму…
Хлопці вирубали майже весь дубняк, пожалівши тільки старий горіх.
Рубати дрова тепер було легше. Правда, якщо в кузні на великому точилі можна було нагострити сокиру за півгодини, то Саркіс витрачав на це цілий день, ще й частину ранку. Він так старанно тер тупу сокиру об гладенький базальт, що руки німіли. Зате після його зусиль з сокири аж іскри сипались на сонці. А коли вдариш нею по дереву — насилу витягнеш назад. Саркіс був дуже задоволений наслідками своєї праці.
Готові поліна складали в кутку печери.
— Тепер вони висохнуть і добре горітимуть, — бадьоро сказав Ашот. — А з частини полін зробимо кожному тахту.
— Почекай, Ашот, у нас є важливіші справи, — заперечив Гагік. — Навіщо тобі тахта? Чим наші постелі погані?
Але Ашот наполягав на своєму. Шушик мовчки слухала їхню суперечку.
— Ти знову на свого ішака сів? — насупившись за питав Гагік. — Не забувай, що тут колектив, і, будь ласка, прислухайся до його думки. А то знову можемо переобрати… Забув?
Ашот почервонів. Про такий випадок йому нагадали вперше.
— Добре, — погодився він. — Скажіть самі, що в першу чергу ми повинні робити.
— Отож-бо!.. Ми збираємось тут зимувати. Потрібне нам світло у цій темній печері? Потрібне.
— Світло? Дурниці, скіпки я нароблю, — сказав Асо.
Пастух сидів біля вогню і гострив об гладенький камінь свій ножик. А коло нього лежала купа янтарних скіпок з соснових гілок.
— Тоді послухайте мою пропозицію, — почав Гагік. — Принесіть глини, і я для кожного зроблю чашку й тарілку. Годі нам, як наші прапрадіди, з однієї миски їсти.
З смолоскипами в руках усі рушили до глиняних ям.
— Ось уже місяць, як ми сліпнемо й задихаємось від диму, — сказала дорогою Шушик. — Чому ніхто з вас не подумає, що треба скласти якусь грубку?
— Що зробиш, кожного дня щось нове трапляється, — виправдовувався Ашот. — Але тепер ми неодмінно це зробимо. Хлопці, беріть
Так юні мандрівники готувалися зустріти довгу зиму. Та випадок порушив їх спокій.
Якось повертаючись увечері додому, вони застали двері в печеру відчиненими.
— Що це? Хто міг сюди зайти? — стурбувався Ашот.
— І добре, що двері відчинені, — сказав Гагік, — провітрили принаймні приміщення. А то у мене від цих винних випарів голова паморочиться!..
Та чи до жартів було зараз? Хлопці обережно зайшли в печеру і зупинились вражені. Глечик з соком був перекинутий, в’язки винограду зірвані, в печері панувало безладдя. Якісь невідомі істоти поїли весь виноград, усі запаси кажанів і запили їх вином.
Хлопці були ошелешені. За одну мить зник рай, змальований Гагіком, розвіялись, як дим, усі надії. Виснажені, обірвані полонені Барсової ущелини опинились віч-на-віч з суворою зимою, голодною, холодною…
— Це барс?.. — пошепки запитав Гагік.
— Барс не вип’є соку, не з’їсть винограду, — задумливо сказав Ашот.
Мов скам’янілі стояли юні мандрівники посеред своєї спустошеної печери і гірко думали: хто ж, хто так жорстоко ворогує з ними?..
Кінець другої частини
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Розділ перший
Про те, як у горах блукав козел з шапкою на голові
На хребтах Малого Кавказу лютувала хурделиця, а на південних схилах гір, в ущелинах і міжгір’ях, що спускалися в Араратську долину, була відлига, сніг розтавав і брудними потоками збігав в Аракс.
Дикі кози й барани перейшли з холодних вершин у привітні низини, ближче до сіл. Коли б мисливець Арам, шукаючи любимого сина, не поїхав на Далекий Схід, він, як завжди, вилазив би вранці на плаский дах свого будинку і дивився б на диких кіз, що гордо стояли на вершині пагорка край села.
Гнані негодою, тварини спускалися з плоскогір’їв у долини і, шукаючи їжу, рили копитцями колгоспні озимі поля. Вони збиралися і на колишніх кладовищах, вилизуючи стародавні плити, які пастух Авдал посипав сіллю для овець. Перекочували вниз і паслися на просторих схилах гір — колгоспному пасовиську. Пустотливим і неспокійним козам скрізь тісно. Вони тікають з улоговин вище, залазять на скелі і часом зустрічаються тут із своїми дикими родичами. А буває й навпаки: дикі кози або гірські барани — муфлони, чимось налякані, цілою отарою вриваються в колгоспну череду і, збудораживши її, знову стрімголов тікають у гори. Шалено гавкаючи, кидаються за ними вівчарки, але куди там — за муфлонами і арабський жеребець не вженеться.