Повісті та оповідання, драматичні твори

Квитка-Основьяненко Григорий Федорович

Стецько ( испугавшись). Лпу-пу; до чого дійдеться, то я і навтікача.

Одарка (подойдя к У ляне, весело).Іди ж, іди. Чуєш, що батько велить? Може, нічого не придбала, та ижг і соромиться. Не вміла матері слухати, по вчилася прясти, пс заробила рушників, в’яжи ж хоч валом. Л кс ./нижчії., що в тебе там є? (Тащит ее против воли.)Та ідп-бо; ще і опинається.

С кори к (подойдя, удерживает Одарку).Пастой! Де-лаїш темпи,

без флігельманта. Кагда не знаєте порядку, спрашуйте бувалих. Преждє надобно сполнить закон. Ми усьо знаєм: видали, как єто дєлаєтца і у Франції, і у Ту-реччинє, і у Рассєї. Вота што: садись, мать. А ти, дєвка, пакланися батюшці і матушці на-троєча, дякуй за хлеб, і соль, і за науку і праси благаславепія па доброііо дело. Вот как усюда дєлаєтца. (Садится.)

Ты миш (все повторяет кстати и некстати).Так-таки, так.

С кор и к (Уляне).Кланяйся ж у ноги, без темпов, по слову.

Уляна, заливаясь слезами, кланяется в ноги три раза, а Скорик приговаривает.

Раз, у другой, у третьой. Полно.

Прокип (когда она ему кланяется). Та буде ж, буде; та годі ж, годі. Давай швидше по чарці.

Скорик. Ну, тепер матушці: раз, у другой, у третьой. Полно.

Уляна (поклонясь в третий раз, остается пред матерью на коленях и горько плачет, дероіса ее за руку).Ненечка моя ріднесенька! Лебідочко... перепілочко! У останній раз прошу тебе: не топи свого дитяти!.. Дай мені на світі пожити!..

Алексий стоит в стороне и, тронутый, утирает слезы.

Одарка (сквозь слезы).Годі ж, Улясю, годі, доненьку! Устань же, кажу тобі. Сього вже не буде. Давай там, що є. (Видя, что Уляна не встает, начинает сердиться,)

Та кажу ж тобі, що давай. От тільки не винесеш, то я тебе^ зроду не била, а тут за патли потягну.

Ты м и ш. Так-таки, так.

Уляна (в отчаянии).Боже мій милосердний! (Идет и, обращаясь к Алексию.)Тепер, Олексію, прощай на віки вічні! (Уходит, заливаясь слезами.)

Одарка. Дурна, дурна! Так і я не хотіла за свого Прокопа, на стіну лізла; а далі — й нічогісінько.

Стецько. Еге! Воно так: спершу не хоче, а далі і сама захоче.

Уляна выносит на деревянной тарелке два шитых рушника, крест-накрест положенные, и подносит прежде к Скорику и кланяется. Когда он возьмет, она другой подносит Тымишу и, отошед к стороне, плачет.

Скорик (взяв рушник, встает и кланяется, держа его в руках).Спасіба батюшці і матушці, што свайо дитя рано будили і доброму делу учили. Спасіба і маладой, што рано уставала, тонко пряла і харошенькі рушнички придбала!

Тымиш. Так-таки, так.

Скорик (Тымишу).Ану, таваришу, зав’яжи мне, а я табє.

Друг другу завязывают рушники через плечо.

Вот так: штоб не зводили на людей напраслини. Уперьод наука. Завсєм — скачи, козак.

Садятся

на своих местах.

А што ж? Делайте дело з канцом. Ми приведьонниє, ми не стак віноваті, зв’яжіте і колонновожатаво.

Стецько. А князя і забули? Хоч би тобі на сміх чим-небудь оплутали.

Одарка. Давай же, Улясю, хустку молодому,

Прокип. Ну-бо, ну-бо, мерщій; пора частовати.

Уляна (ломая руки).Вже ж, матінко, що хоч роби зо мною: лай, бий, хоч до смерті вбий, а не дам нелюбу хустки!..

Одарка (вскочив к ней).Та що се ти, Уляно? Чи на тебе біс напав, чи що? Кінчай діло, кажу тобі!

У л я н а. З місця не піду, хоч вбий!

Стецько. Та чого ти їй у пику дивишся? За патли та в потилицю!

Тымиш. Так-таки, так.

Одарка (рассердясь).Та що се ти задумала? Як се можна хустки не давати? За якого ж ти гаспида рушники подавала? Та я з тебе дух виб’ю!.. Та я не подивлюсь, що ти молода...

.Скорик (подойдя, разводит их).Пастой, мать, єта не просто. (Посмотрев У ляне в глиіш.)11 м по, я вам га-варю, што наслано; та не побаїмси ппсплкп, умп-м і а'іа-слать. Ми бували по свету: бували і у Франції, і у Туреччині, і у Рассєї; видали види і знаєм, што к чому. У мгпя не долго: скажу фраицузскойо слово, так пражим.ом хоч какую иасилку. Пайдьом сюда, у куток. Не смєй піхто над-хадить к нам.

Отводит Уляну в сторону и говорит с нею.

Она делается веселее. Между тем...

Одарка. Наслано! Ох, мені лихо! А хто б то і наслав? Чи врагова Сосюрчиха? Так і є. Колись на базарі полаялись з нею, так і похвалилась: я тобі, каже, віддячу. А учора я і бачила, що усе округ двора сновала, чи збирала що, чи підкладала, а я й байдуже! От же таки і віддячила!

Стецько (громко зевает и потягивается).Цур йому, цьому сватанню: яке довге! Коли б швидше спати!

Уляна (выслушав все от Скорика, в большой радости убегает).Зараз, дядьку, зараз.

Скорик (подходит к месту и садится).Как рукой знял. Вибрикуючи пабєгла і зараз усьо принесьот. Ста хто-то і наслал, та йе умеючи. Уж з єтаким не справітца-та! 1 пагразней попадались і у Франції, і у Туреччині, і у Рассєї, і где ми па паходам хадили, та і тих за пояс затикали. Да нас же прихадили вчитца-та.

Одарка. А що, пане старосто, якби я вас попросила: чи не можна що подіяти мому Прокопові? П’є непросипуще! Я б вам спасибі сказала.

Скорик (подходит и долго смотрит ему в глаза).Дано, зразу вижу, што дано; та єта хто-то з умом і дав. Много мине будет мароки. Вота, каби его у службу, та до нашаво хветхвебеля, так тот би атучил. (Хохочет.)Тот би без нагаворов, а просто, палочками; так би і глядеть иа сивуху не стал. То-то служба святая! (Поет.)

Ми, как в службу поступаем,

Всю натуру оставляем.

Бил ти п’яніца і мот,—

В службе будеш ти ие тот.