Повісті та оповідання, драматичні твори

Квитка-Основьяненко Григорий Федорович

От голова і звелів подавати злодіяку, звелів підійти старому Макусі і почав розпитовати, як було діло. Макуха усе й розказав: як увійшов у світлицю і як знайшов Левка над скринею з грішми.

— А чи є свидітелі? — гукнув голова, поглядаючи на громаду.

Двадцятеро обізвалося, що бачили усе теє і як з грішми злапали Левка.

— Ну, і кінець ділу,— сказав голова, устаючи з-за стола.— Писарю, перепиши,— каже,— свидітелів, та повідбирай в них руки, та й пиши мерщій лепорт до суда; а ми ходім до Макухи свидітельствовати.

От і пішов, а за ним і судящі; а десяцьким став при-казовати:

— Глядіть же мені, збирайте зараз по селу курей та яєць: бачите, суд наїде сюди на слідствіє, так,

може, днів зо два житимуть, щоб усего було удоволь; та щоб і іриба була: бач, середа зайде, а справник мняса не їсть: він в нас богобоязливий. Ходім. Веди до себе, Хведоровичу Трохиме!

Тут і перечепив його писар і каже:

— А що ж, пане голова, з учинившого проїзшествіє треба-нада зняти доиошеніе, чи... тее-то... допрос.

— А на якого сина ще й допрос? Хіба не бачив на шиї розбитий замок і капшук?

— Та воно так,— сказав писар, почухавшися,— справка чистая, та ще полишне не приобщено к ділу! А ви знаєте, його благородіє зараз соізволить востребовать...

— Я то про те знаю. Ти мене, голубчику, не вчи: я тобі не Явдоким, що змінили. Полишне в мене, рештанта у холодну. А ти посилай мерщій лепорт.

— А на скільки, пане голова, потяг Левко? Ви і не спиталися.

— Пиши більш. Напиши... на двісті рублів... по курсу. Чого нам жаловати Левка? Та хоч би і Макуху; що нам до нього? Не наше пропало. Ходімо ж, панове судящі. Я з Макухою усе на місці преступленія розпоряджу: на скільки, і коли, і як.

Надувшися голова і паличкою підпираючись, повів пе- іред;а судящі, що сидячи за столом, що голова з писарем скаже, то вони знай піддакують, пішли за головою; а за ними Макуха з сином і свидетелями. А громада, тільки довели Левка до правління, рушила иа ведмедів дивитись, що цигани навели у село.

Зоставсь* писар у правленії сам і зараз підняв голову догори і став командувати: «Агов, десятські! набийте на орештанта заліза та посадіте у холодну, та щоб калавурні були. Сьогодні вже лепорта не одправимо, затим що голова на слідстві*! і вечерятиме, а йому треба-нада попереду

Прочитати, та тогді одсилати. Не як було при старому голові,- щоб нас з новими порядками!» — сказав, почухавши чуб, і сіп, щоб писати, що там йому треба.

Аж тут ївга — беркиць йому в ноги і стала прохати: «Братику Кіндратовичу, соколику, що хоч озьми... от намисто... от і дукати... І ще тобі дякуватиму... позволь мені з Левком на самоті переговорити... розпитати його! Се не вій зробив, се щось не так... тільки його розпитаю».

Кахикав писар, кахикав, покручував уси, покручував, далі устав, походив по хаті, узявся у боки і каже: «Євгеніє Тро-химовно! Чи ти, серце моє, одуріла, чи обожеволіла? І дівоцтво своє, і худобу хочеш занапастити з таким пробиша-кою! Він вже рішивсь: вічная каторга йому предпишеться. Не вбивайся, не траться, не давай мені намиста і дукатів; оддай мені себе усю із худобою. Я чоловік з дарованієм; посредством твоєї худоби і моєї способності вискочу в засідателі; ти господарюватимеш, а я на слідствіях приобрі-татиму, так що собі придбаємо! Га? Буде і нам, буде і діточкам! Покинь сього харцизяку; я його запакую у Сибір, а самі зостанемося у спокойствії і удовольствії всяком. На всю ніч протурю його до города, а завтра пришлю людей, і поберемо знаки...»

— Щоб ти не дождав із твоїм родом поганим писарським!— так гукнула на нього ївга.— Чи можна, щоб я проміняла мого Левк^, кого мені мати покійна веліла ша-новати, та на тебе, мерзенного, п’явку людську! Зошлете його у Сибір, піду і я за ним. Та не у вас і правда: я дійду і у город, і до судящих; усім розкажу, що Левко не таківський; се, може, на нього так наслано. А ти собі у головах не покладай: поточаться з хати і старости твої...

— Та запроторю ж його у Сибір,— сказав писар, чмихаючи та випхнувши трохи

аж не в потилицю ївгу з прав-ленія, а сам мерщій сів писатк, аж зубами скрегоче та пише, та знай пісочком присипає, та хоч у нього чуб і добре спотів, а таки і скомпонував, що як Левка злапали над Макушиною скринею з грішми, «коїх по обиску у кишенях і за пазухою оказалось боліє двухсот рублів по курсу, о похищенії коїх і наміренії похитать єще і боліє, оний Левко учинив сознаніє при таких і таких свидітелях», та й пописав таких, яких тогді і в правленії не було, та, глядіте лишень, чи були і у селі; от і руки за них попідписував та мерщій до Макухи, де голова слідствіє проізводить.

Як же там голова з понятими слідствіє проізводять? Звісно, як і у земських бачили. Зараз посідали за стіл, а Макуха знай представля доказательства: то полинькової, то перчикової; а то вже старий Макуха добрався і до на-стоянованої на калган, що ївга було придбала для проїжд-жающих полупанків (настоящі усе п’ють солодку і возять з собою, а шинкарської не вживають); вицідили і ту потроху, беседуючи то об жнивах, то об косовиці, а об ділі ще ніхто і нічичирк. А Макушині наиьмички аж засіпалися пораючися: та локшину крише, та вареники лічить, та курку патра; витягли з сажка гусаків з пару, що ївга було закинула; прийшло і їм лихо! Такий бенкет справляють, що ну! Асамої господарки, ївги, ніхто ні в чім і не пита; вона-бо забралася у нову комору, та не то що плаче, а голосить об своїй лихій годині, що се Левко так наробив,— тільки світ їй зав’язав! А Тимосі тут на руку ковінька! Поштує усіх, а себе поперед усіх, не пронесе нікого і себе не забу-ва, та знай Левка костить, та прикладки йому приклада, і чого за ним і зроду не бувало, те йому так і пришпилює, мов шпилькою.

Ще не поїли гаразд і страви і тільки що почали шпичками штрикати вареники, та обмочуючи у розтоплене маслечко і сметанку, та глитати мерщій, щоб приньматися за тернівку, що повен штоф її уніс старий Макуха, аж уже писар біжить, аж засіпався.

— Чи тутечка-здесечка голова з понятими? Чи вже совершили слідствіе? — питав їх.

А голова у одвіт йому грізно:

— І совершили, і сокрушили. Тебе б то, паскудного писаря, і дожидати? Я тобі скільки разів казав і приказовав, що я вам не Явдоким, прежній голова: в мене — щоб діло кипіло і щоб по усій правді зроблено було! Писав-писав до півночі, а що там приніс? Ще, може, тільки начерно? Та я ось, повечерявши, роздивлюсь і за раз тебе піньмаю в несправності. Сідай вже вечеряй, не мішай добрим людям.

Се ще пан голова тільки казав, а пан писар уже давно випив і простої, випив і калганової, не забув смоктонути і перчикової, попав півкурятини, так її і рішив, а гусакову кобилку з ногою мерщій у кишеню, бо в школі вчився, так не кидавсь дяківської натури, і вже мерщій за вареники; от і догнав і їжею, і напитками тих, що поперед його, мабуть, за час почали, та промеж таким скорохвацьким ділом ще вспів і тричі кахикнути, як писареві звичайно. А про те, що голова на нього гримав, він не дуже і прислухався, бо знав те, що «не бійся тієї собаки, що гавка», та примінився і до голів: який більш хваста, та величається, та порядки задає, той і не тямить нічого і зробить не спорячи по-твоєму. От і тут так було.

Поїли, попили, повечеряли на усі заставки. Пан голова ледве язик пороча, а прочії судящі та понятиї схопили мерщій палички та і хитаються над ними. Пан голова ще зміг-такп подяковати Макусі, викоренити Левка і обіцятися, що пошле лепорт об усім ділі завтра до суду. А пан писар, кахикаючи над останньою молошиою кашею, що доїдав, та поглядаючи на кухлик тернівки, знай усами підморгує, думаючи: «Не так воно буде, як ви кажете».

Як же рішив усе і на потуху останню випив, та зараз до голови *