Повісті та оповідання, драматичні твори
Шрифт:
— Та де ж його узяти? Його вже повели на каторгу?
— Та вже ж що буде, то й буде; а вже ви, дядьку або тітко, не відказуйтесь, услужіте сироті.
Здвигнуть плечима, а собі сміються та думають: «Чи не одуріла наша ївга з великого розуму? Збирається на весілля, а жених там, де козам роги правлять! Побачимо, який з цього пива мед буде».
У суботу зібрала ївга коровайниць; бгають коровай, пісень співають, шишки ліплять, а тісто по пазухам крадуть; скрипники грають, дружко поштує, старий Макуха порядок дає, а сам, хоч хто його і пита, нічичирк, мовчить. От як усе готово, жінки поблагословилися і стали коровай ліпити: у подошву положили вівса та гривню
— Господи Ісусе Христе, сине божий, помилуй нас!
— Амінь тому слову! — крикнули старости.
— Спасибі за амінь.
— Старости, пани підстарости!
— А ми раді слухати.
— Благословіть сей чесний і важний хліб у піч посадити!
— Боже благослови!
— У другий раз.
— Боже благослови!
— У третій раз.
— Тричі разом, боже благослови!
Зараз дружко і шурхнув його у піч, і затулили; дві молодиці, такі, що вже знали і слово, і що як у якому разі треба, сіли біля печі і пильновали, щоб ніхто і не підходив, з і не дивився на піч, а коли що, так зараз і відговорювали собі нищечком, і спльовували через плече.
А дружко, узявши тую діжу, що вчиняли коровай, та й приліпив усередині чотири свічечки воскових, і позасвічо-вав їх, і накрив діжу кришкою; та узявши з піддружим ті дві молодиці, які знали що до чого, хрест-нахрест діжу, та й стали серед хати, під сволоком, і стали діжу носитй, співаючи:
— Ой, піч ходить на ногах,
Діжу носять на руках.
Пече ж, наша пече,
Спечи нам коровай грече!
— та й б’ють діжу тричі об сволок; та й поцілуються промеж собою, пара з парою; та тричі так робили, а далі і стали поштуватись; а музика знай гра. А народу ж то, народу! повен двір і у вікна так і лізуть. Еге, та хоч і порядкують, хоч і горілочки не цураються, що скрізь усім підносять та частують, а все-таки над ївгою сміються, що за кого вона йде? Чого вона так мордується з сим весіллям, коли молодого нема, та де йому і бути, коли вже він досі у самій Сибірі! Та й самі дружечки, що бігають за ївгою по вулиці та співають весільних пісеньок, так тут приспівують до Левка, а промеж себе тихенько сміються. Інший зострічається, пита з хвоста: «Хіба ж молодий приїхав?» — «Та ні! Се так щось буде»,— зарегочуться та й підбігають за дружками.
Вздрів же і пан писар ївгу, що як краля йде поперед дружечок з розпущеною косою, бо сирота без матері, заквітчана та убрана, так що ну! Вздрів — і його так і узяло за печінки! Зараз і надумав, який би то бешкет ївзі зробити, що таки чи не піде вона за нього? Підвернувся до пана голови,— знав, з якого кінця зайти,— а той зараз і крикнув: «Не заступайся за Макуху! Я знаю, що Левко утік, а вони його ховають. Йди, перетруси все, коли ж нема, бери і старого, і дочку, при їх у холодну. Я вам не Явдоким, я люблю, щоб по-моєму робилося, а не по-вашому!»
Вернулася ївга з дружечками^, от би вже лагодитись і на посад сідати, бо зовсім вже впорались, так-бо молодого нема! Усі люди ззираються, сміються нишком, що з того буде, а ївзі і нужди мало: проворненька, веселенька, скрізь мотається, сюди зазирне, туди загляне і збирається дружечок усаджовати. Аж шусть! пан писар з командою:
— Де ваш Левко мандрований?
ївга веселенька, підбігла до нього бистренько і каже:
— Не турбуйтесь, пане писарю, він
— Ви передержанці — заревів писар.— Ви передержуєте біглих! Десяцькі! шукайте скрізь, викидайте усе на вулицю, бийте, ламайте, шарте всюди, поки знайдете злодіяку! А затим беріть старого, тащіть його до правленія з дівкою, обірвіть з неї і квітки, і лепти; вона рештантка, поки знайдеться Левко.
— Та ось де я і знайшовся, не шукайте! — обізвавсь хтось за писарем. Зирк! аж то Левко!.. Левко, таки сам, гарний та бравий: у міщанській свиті, поясом каламайковим підперезаний, шапка висока з червоним верхом і з сірою околицею і за поясом вже й хустка червона та красна шовкова, з великими квітками; такої по селам не видно. Став перед писарем, узявшися у боки, і каже:
— А нащо я вам, пане писарю? Ось-ось де я!
— Бер... бер... бер... рріть його! — ледве промовив слово писар, зжахнувшись, що той Левко, про кого він думав, що вже давно у Сибірі, а він тутечки і є перед ним,—Беріть,— каже,— його та в колоду! Він воряга, злодіяка, шибеник, утік із Сибірі!
— Врьош, бездельник! — закричав за ним... хто ж то? пан, від самого губернатора...— Озьміть його под калавур!
— Потаскали раба божого самого у ту яму, що копав для другого! Се ж усегда так бува.
Зараз пан став розпрошувать про Левка. Усі ж то ув один голос сказали, що нема за ним ні одного качества, і що вони і тогді писарю так говорили, а що він писав, вони не знають. Та що тут довго розказувати? Вивів у сім ділі усі кінці, як писар плутовав і тут, і по судам з секретарями. Дійшло і до того, як і волость обдирав з-за голови; не минулося і голові, що нічого не згіав, а писар їм орудовав, а він усе тільки кричав: «Я вам не Явдоким, прежній голова!»,— а та"ки був занузданий писарем добре.
Швиденько пан упоравсь і, попрощавшись, казав Левкові і ївзі: «Начинайте теперь свою свадьбу, а я поїду у город, приймусь за судящих»,— і поїхав,
Зараз уродилось і весілля: дружечки заспівали, скрипки заграли, пішли чарки по добрим.людям, п’ють по повній, тільки знай чарки на лоб перекидають та знай дивуються, як ївга у губернії меж панами та перед самісіньким губернатором проворочувалась та старалась об Левкові і як-таки викрутила його з біди. Старий Макуха, сидячи на полу, знай людям усе розказовав, а ті тільки цмокають, та усі ж то ув один голос приговорюють: «От козир-дівка, так так!»
А завтра ж то увесь почот у прехороших подарках, звінчали наших молодих, та як учистили весілля, так иу! Три дні так добре пили, що ніхто так і не затямить; і наряджалися, хто журавлем, хто ведмедем, хто жидівкою, були і циганки, і турки, і усяким народом переряджувалися, усе з радощів, що козир-дівка узяла своє. Пішла від усіх «козир-дівка». А що вже обдаровали молодих, так гай, гай! Дружко аж охрип, мекекаючи, та хрюкаючи, та ревучи всякою скотиною, що молодим даровали.
Не минулося ж і секретарям, що брали з писаря гроші та Левкове діло вертіли, як хотіли. Досталося од губернатора і справнику і усім судящим, що усе здавались на секретарів, діла не хотіли знати, а підписували те, що їм подавали. Відригнулись і самому судді бублички, що тільки їх пхав у пельку, а хто страждав, так він того і знати не хотів. Писар перш слухав з холодної, як добрі люди гуляли на весіллі, та аж патли собі рвав, що не йому досталася козир-дівка, а далі пішов у ту дорогу, куди мав запровадити Левка, таки прямісінько у Сибір. Голову змінили, щоб не бришкав, що «ось ми то! Я вам не Явдоким!», а сам нічогісінько до ладу не вмів розпорядковати.