Повісті та оповідання, драматичні твори
Шрифт:
— Чи в вас, ваше благородіє, діло об Левкові?
— Об какому Левкові?
— Та об нашому, батьковому прииьмиту.
— Та ти мине скажи, з какого уїзда?
— Та хто його зна! я вам не скажу сього.
— Што он здєлал такоє?
— Бачите, кажуть, що він у мого батька гроші вкрав.
От той пан і став читати по бумазі і зараз його і начитав; розпитує ївгу,— так і є, він, він!
— Так што ж табє надобно?
— А от що, бат... ваше благородіє: що його наші судя-щі судили та допросу не знімали. Кого б тут прохати, щоб з його допрос зняли? Він щось хоче розказати...
— Еге, дєвушка, опізнилась! Діло об
— Ох, моя годинонька бідна! Так отсс його пошлють у Сибір?
Панич тільки здвигнув плечима.
— Зділайте милость, ваше благородіє, навчіте мене, бідну, що мені на світі робити? Я вам дуже, дуже буду дя-ковати!.. РІого у допрос не приводили!
— Нічого не можу зделать, і вже йому ніхто не поможе. Как заробив, так і відвічатиметь. А ти йди собі, відкіль прийшла; тут тобі не можна бути.— Сказав та й пішов до свого діла і, бачачи, що ївга вже аж голосити стала, махнув рукою салдату, а салдат її за плече та й вшив легенько аж у сіни.
Тепер нашій ївзі прийшло хоч скрізь землю йти!
За гіркими слізьми світу ие вздріла, ие бачила, куди їй і вийти! Хто повстрічається, дивиться пильно на неї, а ніхто ж то і порадоньки їй не дасть! То спотикаючись з журби, то помиляючись, сяк-так вийшла на рундук та тут і впала.
«Що я тепер, бідна, робитиму? — думає ївга, лежачи, а сама слізьми аж підплила.— Тепер його діло зовсім докіи-чали... Пропав сердешний Левко!.. Послали до губернатора, а той досі послав, щоб його виправили... ох, лишечко! так ще й плітьми!.. та ще і пошлють у Сибір!.. І зо мною не іюпро-щається!.. Коли б хоч ми повінчалися, то і я за ним піш-? ла б; а то тепер осталася, як билина! Через Тимоху і батько мене гонитиметь... з’їдять зовсім! Пропаде і він без мене... не дійде! Я знаю, як він мене любіш... зануриться!., коли б хоч підождали, поки я прийду!.. Ох, лишечко! коли ж я туди настигну?., не застану вже його! І світ мені не милий!.. Приходиться самій па себе руки підняти!..»
— Што ти тут, девушка, лежиш? чого ти плачеш? — чує вона, що хтось пита її. Підняла голову, зирпула,— се пан перед нею стоїть, і на виду видно, що добра душа.
— Плачу я, батечку, об своїй нужді. Лпхо моє тяжке!..
От він і прийнявся її розважати та розговорювати; а
вона, то плачучи, то віддихаючи, і розказала про свою біду. Довго він її пильно слухав, і як усе поняв, то і сказав:
— Жалко мйнє тебе, девушка; та іще можно що-небудь поправить. Стань здесечка: от губернатор буде сюди йти, тм його останови і розкажи усьо діло. Может, он за тебя заступиться.
—4 Батечку, ваше благородіє!.. Не знаю, як вас і величати! Чи достойна ж я перед таким лицем стати і чи осмілюся йому яке слово сказати? Я і дивитись иа нього не смію.
— Не бойся ничаво.Он з виду Грозний,а когда кого бачить у нужді, так сам розпросить абовсім іпоможеть у чім можна;только не зрябій.
Так і довго її навчав, щоб осмілилася стати перед губернатором і пожалітися об своїй нужді, ? так її розговорив та розважив, що вона піднялася на ноги, пішла за ним і стала у тім кутку, де він їй показав, що вже певно мимо того місця піде губернатор.
Аж ось незабаром стукотня, біготня... йде губернатор, губернатор! ївга паша і пе стямилася! що і придумала було говорити, так усе і позабувала,
Тільки таки що став доходити губернатор, вона так і гепнула йому у ноги, та як заголосить і слова не вимове, тільки усе хлипа у ввесь голос.
Що ж? Губернатор сам своїми руками підняв її та з ласкою, та пестуючи став її випитовати, об якій нужді вона його просить.
А вона йому і не вимовить нічого, тільки знай усе просить:
«Помилуйте, помилуйте!»
Довго^він її слухав і усе уговорював, щоб вона розказала своє діло, і як бачить, що вона і себе не тямить, узяв її за руку і сказав: «Послушай же, любезная; ти тепер іспу-жалася і не можеш говорить, а мине некогда, у меня не одно дело. Иди ка мне у дом,там отдохни, покуда я приеду, і розкажеш усьо. Не бойся, не бойся меня; я тебе усьо добро сделаю. Жаидар, проведи ейо тихонько до меня та не обідь єйо дорогою і вели ейо пакармить: может, она кушать хочет». От отець і начальник!
ївзі неначе світ піднявся! Віддихнувши трошки після сліз, пішла за жандармом до губернаторського дому; там він посадив її у горниці, щоб дожидала самого. Принесли їй і хліба, і паляниці, і якої-то страви не понаносили! Так нічого їй і у рот не йде!. Чи піде ж пак їжа на думку при такій біді, як у ївги, Г чого їй ще ждати?
Геть-геть, часів через скільки, прибіг і губернатор; і тільки що ускочив у двері, зараз і крикнув: «А де девушка?» Побачивши ївгу, увів її у горницю. А у горниці тій хороше та прехороше, гарно та прегарно! Ось як ївга розка-зовала: «Горниці,— каже,— превисоченні, вікна великі, мов двері; а двері, як ворота: сміливо возом, наклавши десять копиць сіна, уїжджай—не зачепишся. А стіни ж то усі, і стеля, і поміст, усе розмальовано усякими цвітами, аж душа радується! А дзеркала! усюди дзеркала, так і сяє, як море! Туди глянеш,— там тебе видно, сюди подивишся,— і там ти; куди-таки оком не кинеш, усюди тебе видко, усюди мов жива; аж сумно, зроду вперше таке бачачи».
Губернатор, побачивши, що вона сторопіла, сказав їй: «Отдохни здесь, я зараз вийду»,— і пішов у другу горницю.
Огляділась ївга, і вже їй не так моторошно стало, аж тут і губернатор увійшов із ласкою та люб’язно сказав: «Ну, девушка, тепер розказуй мені усе, усе: откуда ти, єсть лі отець і мать, і за каким ти ділом прийшла сюда?»
Оттут вже ївга і почала: і все, що з нею і з Левком було, спершу аж до сього дня, усе чисто розказала.
Губернатор вислухав усе і говорить:
— Нет, девушка, твой Левко плут: з иєво у двох судах допрос знімали, і он руку давав. Вот у меня єтоє дело.— 1Зараз пішов і виніс бумаги, перегортав, перегортав і показав: — Вот он признався, што і не раз крал деньги у твого отца. Вот за нєво подписано, і судді слушали, при них он признавався.
— Батечку, ваше благор... не знаю, як вас величати? паночку, губернаторчику, голубчику, сьому неправда: .його не допрошували; я заприсягну у тім. Вже б мені Левко сказав, а то аж просить, щоб його у допрос узяли, і він має щось розказати дуже пильне: так я йому вже лучче повірю, чим вашому судді; хоч він і підписав, що Левка допрошував, так він бреше — він тільки вміє бублики їсти, що приносють до нього.
Губернатор аж засміявся, як згадав про бублики, а далі і каже:
— Смотри, дєвушка, єто ти не бездєлицю розказуєш; €то ти на суддей доказуєш, што они допросу не знімали.