Повісті та оповідання, драматичні твори
Шрифт:
— Кого ж тобі треба? За кого ти думаєш піти?
— А ось, мамо, що. Коли б ми жили у городі, то я б з своєю красою швидко б знайшла собі якого панича. А як ми живемо тут, у селі, то я б пішла за купця або за поповича. Ох, матусенько моя! — та, сеє кажучи, і кинулась до матері на шию. — Якби мені таке щастя! Що то люблю, щоб у розкоші жити. Не поратись нічого, а тільки хороше жити, щоб пити, й їсти, і хороше ходити було що. Та як згадаю, що як я тебе тогді шануватиму на старості, так і себе не тямлю від радості! Буду тобі годити, буду тебе ніжити, чого забажаєш, усе поставлятиму. Сама не з’їм, не зіп’ю, а усе об тобі убиватимуся...
Довго і пильно на неї дивилась стара Векла, далі як заплаче. «Господи милостивий! — каже.— Та справді, Оксано, чи об своєму ти умі? Відкіля такі думки тобі прийшли?.. Се я винна, що натолкувала
Оксана й каже: «Як хоч, мамо, а поки така думка є н мене. Буду слухати, що мені казатимеш, буду й сама розбирати».
Оттак часто вони собі міркували; і стара, то просячи, то плачучи, довела дочку до того, що сказала: «Що ж, мамо, піду і за мужика, аби б чесний та добрий був против тебе...»
Аж ось і лучився швидко парень важний. Один собі, ні батька ні матері, нікому буде орудувати. Сам собі хазяїн, а добра усякого, хоч скотини, хоч поля, чимало; парені, молодий, друзяка, роботящий, смирний, неп’ющий, і вже ні з ким ні залається, ні заведеться, та чорнявий, та красивий. Стара Векла обома руками ухопилась за сього (Петром його звали), і сама Оксана і сюди, й туди і, вже не дрочачись, сказала:
«Піду, тільки нехай об осени».— «Дарма, й підождемо»,— сказала Векла, зрадовавшися.
Як тут... і розказувати не хочеться... Отто у ту слободу, де жила Векла з Оксаною, та прийшли салдати на постой. Що ж тогді сталося з дівчатами!.. Самі себе не тямлять з радощів!.. Ой, згадаймо лишень, братця, свої молоді літа, як ще ми парубковали; чи втямки вам, як, було, прийдемо на чужі вечорниці, то дівчата, як ясочки, коло нас, і вже на своїх не хочуть і дивитись. Звісно, їх дівоча натура: сьогодні уподобала червону скиндячку, завтра — зелену, а червону під ногами топче — і байдуже. Сьогодні бажа молошної каші, а завтра вже і не треба,— давай їй коржа з салом. Сьогодні милий їй Стецько, з ним жартує, з ним женихається; коли ж побачила завтра Хведь-ка, та ще з чужого села, то вже Стецькові й цур, і пек, і не заньмай її, і не руш її, вона тебе й знать не зпа, і відати не віда; їй тільки і миліший усіх Хведько... та й то на сьогодні тільки, а завтра знов кого уподоба. А вже найпаче— як вздрять служивих!.. У! До сього торгу вони пішки. Як їм мундєр, а ще пуще уси, і тільки побачить доведеться, то вже усе забула, і нічого не чує, і нікого не бачить, опріч усів... Оттака натура усіх дівчат. Усі вони одним миром мазані...
Так було і теперечки. На тутешніх парубків ніхто з дівчат і не дивиться: усе б їм салдати та салдати; подавай їх і на вулицю, і на вечорниці, і усюди. Так-бо царські служиві не те думають: йому треба муиицію справити, муй-дер налагодити, спочити; ніколи їм за дівчатами. Чимало вони світу пройшли — і усюди ж то дівчата їм на шию вішались, і вже стали ніпочому... Дівчата, бачачи, що їх постояльці не заньмають, прийнялись за свої хитрощі: по-розряджуються, повбираються, так що пу! І саме у таку пору, як салдати на муштру збираються, от Мелашка ухопить відра і йде по воду якраз проти салдатів. Зострілась з Наталкою, що йде за чимсь до дядька. От як зострілися, та й давай базікати, то об скиндячках, то об черевиках, то не знать об чім; як тут гульк! Відтіля Домаха, відсіля ївга, а там Хвеська та Педора, та ся, та та, та й назбирається їх до сина. Балакають, балакають промеж собою, та й посідають на колодах, усе балакаючи, а на салдатів буцімто і не дивляться; а в самих аж жижки трусяться, думаючи: «Коли б оттой високий та чорнявий зайняв
— Де-то ти, доню, так довго була? Але вже й нерано. Де то так запізнилась? — питала мати нашу Оксану, що прийшла додому притьмом увечері.
— Де була?—одвіт дала Оксана, знімаючи свою білу нову свиту, скидаючи баєву червону юпку, а з голови — ленти та скиндячки і покладаючи усе гарненько що на піл, під голови собі, а ленти — заворочуючи у бумажку і ховаючи з хрестами і намистом у свою скриню.— Де була? Дивилась з дівчатами на москалів. Що то як гарно муштру викидають — як один. То все їх вчить їх старший. Кажуть, нема і у всім селі старше від нього. Та який же то, мамо, розумний! Та як його усі слухають! Що скаже, так усі мерщій і роблять. Коли крикне на них, щоб підняли рушниці, так якраз і піднімуть, аж забрязкотить усюди... Так весело, що не можна! І куди їм скаже йти, чи направо, чи наліво, тільки крикне, так ніхто й не спорить — усі стіною так і йдуть. Що то десь розумний! А що вже красивий, так і міри!.. Чи ти, мамо, солила дрова?
— Що ти, що ти, що ти? Бог з тобою! — крикнула Век-ла на дочку, що вхопила пшона у жменю та й почала по припічку посипати, мов солять страву.— Чи ти одуріла, чи обожеволіла? Що се ти робиш?
— Бач!.. Тьфу! — схаменулась Оксана і покинула пшоно, та ухопила віник, та давай хату мести... Тут вп’ять мати гукнула на неї, попр ікаючи, що не знать що робить. «Чи
о свойому ти умі? Чи то вже надивилась на салдатів, так вони у тебе у голові?»
— Та ні, мамо, цур їм! Будто усе на них і дивитись, як їх той старший вчить... А як дуже кричить! його далеко чуть; вже так, що голос! Як стане перед ними, то як орел. Височенький та пряменький, як стрілочка, і уси є невелич-кі, чорнявий собі на виду...
— Хто там такий чорнявий? — питала мати, засмажуючи борщ, у Оксани, що, поскладовавши ручки, сидить на полу та усе своє дума і про те тільки й розказує.
— Та то я, мамо, так собі; то я про старшого...— та й задумається... а далі вп’ять приньмегься розказувати: почне про Явдоху, а зведе на старшого... розказує про Хіврю, а зведе на старшого... А мати, знавши про свою білоручку, що вже не приньметься ні за віщо, і байдуже: усе сама порається і не прислухається, що там дочка розказує.
І за вечерею Оксана закидала про старшого, а мати її не слуха... та десь і усю ніч нашій Оксані снились салдати, а не так салдати, як їх старший...
Уранці, чи зробила що, чи ні, по своїй натурі побігла до подруг, щоб вп’ять зібратись їм дивитись на муштру. Підмовила — і веселенька. Негаразд з матір’ю пообідя-ла — вже й чкурнула, вже й на колодках, вже й дивиться...
Аж вбігла смерком наша Оксана у хату до матері!.. Раденька, веселенька, сміється, щебече, бігає, сяде, вп’ять скочить, кидається матері на шию, розказує, і де була, і що бачила, і з якою дівкою говорила, і як салдати му нітрувались, а про старшого —нічичирк. Кругом коло нього що було, усе розказує, і тільки б про нього що сказати, то й замовчить, задумається, і так якраз як полом’я спихне, зачервоніється, засоромиться, рученьками закриється, перемовчить, та вп’ять за своє: поратись кинеться — то й гляди, те розіллє, те переверне, те розіб’є. Мати стане на неї гримати, а вона жартує, регочеться... та й розвадить матір.
Се ж така була сьогодні. Завтра ж то як увійшла у хату, так неначе і не вона. Смутна, невесела, очі понурить, сидить — ні з місця, і мовчить, як стіна. Чого мати не спита— «Не знаю. Не бачила. Не чула. Не доглядалась». От і уся розмова. Мати коло неї убивається: «Може, хочеш сього, того?» — розважа усім, а Оксана й не слуха її. Вечеряти не схотіла і, лежачи, усе тяжко здихала.
Що ж се сталося з нашою Оксаною? Мабуть, що недаром? Еге! Так-таки й є недаром. От бачите: прийшли у ту слободу, де вона жила, салдати на постій; а над ними був копитан і збирав їх на муштру надвечір, а дівчата сходилися дивитися на салдатів та розглядати б то, з якими би то опісля пожартувати. От меж ними і наша Оксана. Вона на салдатів не дуже й доглядалася, а усе дивилася на ко-питана: який то він бравий, який молодий, який красивий, який проворний, і усе його розглядувала, так що опріч його нікого й нічого не бачила. Отто у перший вечір так і хочеться, так і кортить її, усе про нього матері й щебетала.