Повії теж виходять заміж
Шрифт:
Поставив грітися чайник і впав замертво, коли Олеся ще була на роботі. Якби вона тоді ж повернулася додому, а не їхала до Яни, все було б так само. Тільки чайник не розжарився би до червоного.
– Відмучився, а головне: відмучив бідне дитя, – зітхали під час похорону.
– Все віддав дитині, а вона йому в останню хвилину води не подала. – Перемовлялися між собою одні. Від цих дітей добра не діждешся, – гуділи інші.
Оркестр грав попурі з Шопена, «Замучен тяжелой неволей» і «Не думай о минутах свысока». Курсанти несли труну і подушечки з орденами. Олесю в чорній хустці
Через два тижні в поштовій скриньці з'явився білосніжний довгий конверт з Маріанною на марці. В Олесі не вистачило духу викинути листа, не читаючи. Але вона не відповіла.
Чорний березень закінчився і чорний сніг розтанув.
Зацвіли абрикоси. Учениця Олесі, жебрачка Маруся, знову прийшла на заняття до музичної школи, хоча за неї так ніхто і не платив.
– У вас хтось помер? – кивнула вона на чорну хустку своєї вчительки.
– Батько.
– То можна прийти на ваш рояль?
– Почекай, заки мине сорок днів. А потім, звісно, приходь.
Сорок днів минулося, і прийшов другий лист із Франції…
«Для мене дуже важливим було те, що було тоді, у березні.
Мені здалося, що й для тебе також. Невже це був просто гарний настрій? Чому ти не відповідаєш мені? У цьому світі люди, котрі хоч трохи розуміють одне одного, одне одного не знаходять… Цього мало у вашому світі, цього мало у нашому світі також. Мені здалося, того дня був хороший початок…»
Того дня, того дня… Він повторив ці коротенькі слова декілька разів. Олеся зробила над собою зусилля і написала Жан-Марку, що сталося ТОГО ДНЯ. Розповіла про темряву в квартирі й червоний чайник на плиті. Смерть – це червоний чайник, з якого давно википіла вся вода.
Конверт зник у щілині великої скриньки, звідки листи потрапляють на сортування щопівгодини. З будівлі Головпоштамту Олеся вийшла на гучний Хрещатик. Було тепло, і вона зняла чорну хустку. Світило травневе сонце, облітав цвіт каштанів, перехожі усміхалися одне одному на вулиці просто так.
– Ти зовсім не змінилася, Олесю. Просто диво. А минуло більше десяти років. Не впізнаєш? – Олесю зупинив на вулиці високий кремезний чоловік із шапкою напівсивого волосся, з сивою бородою навколо і без того великого обличчя. – Іван?
– То мене таки можна впізнати?
– Ти добре виглядаєш. Такий солідний чоловік.
– Вип'ємо по п'ятдесят грамів коньячку за зустріч?
Був час обідньої перерви, і в кав'ярнях не було вільних столиків.
– Ходімо до мене. Ти ж пам'ятаєш, я тут поряд. Іван зрадів запрошенню. Олеся навіть була подумала, що він без грошей, радий не витрачатися на кафе. Але поки вони йшли вгору від Хрещатика до Олесиного дому, Іван хутко купив маленьку пляшечку коньяку і велику коробку цукерок.
– Я тепер сама. Батьки померли. Мама минулого року, батько – цього.
– Мої співчуття, Олесю. А моя мама ще жива. Виховує онуків. А ти сама?
– А я сама.
Колись Іван був хлопцем Олесі. В одній-єдиній перегородженій незліченними шафами кімнаті мешкало троє – мати, що була вічно на роботі, батько, якого на роботу не брали, і студент третього курсу Іван. Там, у темному душному закутку за книжковими
– Звісно у нас! У нас чотири кімнати в будинку на провулку Дзержинського! Івась знає, він у нас бував!
– Це до-о-обре треба було прислужитися режимові, щоб отримати житло в тому будинку… – Іванів батько був з репресованих, тому й не мав ні квартири, ні роботи, ні зубів, ні здоров'я. Він дуже пишався своєю політичною неблагонадійністю, бо більше пишатись не було чим. А тут така товаришка ходила до їхнього дому! Іван активно намагався не слухати батька, казав, що йому не жити без Олесі. Він зніме квартиру, піде працювати, але Олесі не покине. А Іванів батько знайшов спосіб зупинити сина. Він помер у той же день, коли Іван і Олеся занесли заяву до загсу. Другий раунд передшлюбних переговорів з батьками Олесі так і не відбувся. Олеся плакала, розповіла своєму батькові усе. Він довго відмовчувався. Потім сказав:
– Якщо Іван все-таки захоче прийти… мій дім… наш дім… для нього відкритий. Якщо ти захочеш піти з ним, я зроблю, що зможу, аби тобі було добре.
Олеся не пішла з дому батьків. І нікого так і не привела в ці радянські хороми… Іван захоплено розглядає Олесине помешкання.
– А можна сюди глянути? А то я вже забув.
– Будь ласка. А я не забула вашої кімнати.
– Було б що пам'ятати, – скривився Іван, розглядаючи то стелю, то підлогу, – прекрасно! І стан цілком задовільний.
– Батько перед хворобою зробив ремонт… Я зварю каву.
Чайника в мене так і нема.
На столі у вітальні сумно задзенькали маленькі філіжанки й чарочки. Вони стояли тут, у цьому ж серванті в ті далекі роки, коли…
– Я хотів запитати тебе, Олесю, тоді, того року… в тебе не було проблем?..
– Яких проблем, Івасю?
– Ну, жіночих…
– Що ти маєш на увазі? Чи не мучилалася за тобою? Дуже мучилася.
– Я розумію, але я не про те…
– А про що?
– Ну… чи не було в тебе… ну… невже ти не розумієш?
– Ні, не було. Я дуже хотіла, щоб було. Думала, тоді б і твій батько… з того світу дозволив би тобі… Ні, не було.
– Я й зараз весь час думаю про тебе, Олесю.
– А я перестала. Довго згадувала. А тепер перестала.
Життя іде.
– Так, життя іде, – сумно погодився Іван і змінив тему. – Ти знаєш, я тепер працюю з нерухомістю. (Як Роже, чоловік Яни, – подумала Олеся). – Якщо надумаєш продавати цю хату… захочеш іншу… на Гаваях, або на Майорці… або на іншій вулиці в Києві – чайник почне тебе переслідувати чи батьків привид – звертайся тільки до мене! – Іван простяг візитівку, – і будь певна, я тобі дам ціну! Ту ціну, за скільки така хата іде далі! Обіцяєш?