Повії теж виходять заміж
Шрифт:
– Коли? Коли це було, доню?
– Тоді, коли за це могли якщо не посадити, то виключити з університету! Це було в розхитаному холодному поїзді, а нам з Богданом було жарко від – о Господи! – юної любові!
Ми були певні, що за нами пантрують, провідник носив чай із сусіднього вагона, думали, в Києві на нас чекає бозна-що!
– Тоді за це справді могло бозна-що бути! А ти кажеш, що я забагато про тебе знаю! І як же воно обійшлося?
– Нічого, доїхали! І довезли! І розповсюдили! Та це ще
Але я сама пішла! І розповіла їм, що ми возили джинси з метою їхнього, джинсів, розпродажу! І нам сказали, що спекуляція ганьбить образ радянського студента столичного вузу!
– Доню, навіщо ти тоді це робила! Ще ж бабуся була жива! Якби з тобою щось сталося, вона б цього не пережила!
А мені ти брехала в очі, мовляв, до Львівської бібліотеки, тобі потрібен польський період…
– А я відчувала, що рятую героя нації! Гос-споди, як я його любила! Я тоді думала, що мені Бог послав таку ж любов, як і бабусі з дідусем… А чим все закінчилося? Матусі рятівника нації твоя донька не підійшла! Не навчила ти її пекти пироги й солити огірки! А він, як теля корову, обрав матінку!
– Боже, Боже, а ти стільки років розповідала, це ти почала зустрічатися з Борисом, тому й посварилася з Богданом! Чому ти так не довіряла мені? Я в тебе не заслужила? Богдан маму послухав! А тобі мати була завжди чимось побічним!
– Яке це має значення зараз? А що б воно було, якби я зациклилася, скажімо на Олегові? Бігала б зараз по наркологах! Кодувала його від алкоголізму! І заради чого? Заради просторікувань на п'яну голову, що все гине? Пожертвувати життям для якогось нікчеми, як ти своїм для покійного батька?
– Так, пожертвувала! Пожертвувала усім життям для твого батька! І він був зовсім не те, що дідусь! Але ти прекрасно знаєш, ЩО нас поєднало! В нас були спільні долі!
Він також був сином репресованого! Хоча, звичайно, його мати – зовсім не те, що наша бабуся! Вона і квартири зуміла добитися, і персональної пенсії! А наша бабуся тільки й мала в житті, що цей портрет і нас з тобою!
– У квартирі Богдана Тарасюка на стіні такий же портрет!
Тільки не кубики, а вишита сорочка!
– Але скільки? Скільки можна мати усього цього? Богдан!
Борис! Олег! Ще хтось! І нарешті цей… Рон! Які в них усіх іддіотські імена – сиві скроні в дядьків, а все Тед, Піт, Міл, Рон…
– А дідусь у двічі меншому віці вже командував полком!
– Та не насміхайся ти над дідом, нікчемо! Раніше таким мазали поріг бозна-чим, а тепер з ними укладають шлюбний контракт!
– А ти б організувала бабів з нашого під'їзду на санкції проти розпутної дочки! Вони б із задоволенням!..
Заплакана дочка почала безладно кидати до сумок усі підряд речі, що лежали на підлозі. А заплакана мати зі стогоном схилила
– Нічого не поробиш, і це, очевидно, треба прийняти… гідних мужчин немає… а дівчатам треба заміж…
– Так, мамо. Заміжжя – то не метафізика. А біологія та економіка. Ти не можеш собі уявити, що я відчула, коли збагнула, що ще можу бути товаром на ринку наречених!
Що я щось коштую! І, як виявилось, чималенько!
– Так говорити цинічно й гидко! Якщо вже говорити про ціну жінки, яку має сплатити чоловік, то це все його життя!
А ти вимовляєш чортзна-що! А ще й біля цього портрета, як би не смішно це звучало…
– Ні, зовсім не смішно! Я завжди любила… цього хлопця і зараз люблю!
– Якого хлопця? Ти любила багато хлопців!
– Оцього, на портреті! Ти знаєш, що мені казали подруги, коли приходили до нас? Вони запитували: це що, твій брат?
– Так, я знаю. Але як можна до такої межі нічого не розуміти? Адже на портреті людина зовсім іншої епохи, яких зараз нема!
– Так! Один цей сталінський френч чого вартий!
– Не френч, а гімнастерка!
– Яка різниця? Але саме я на нього схожа з усієї нашої родини!
– Це правда! Зовні ти нього схожа! Він був красень, а ти красуня – цього не забрати! Який приклад зовнішньої схожості при такій разючій несхожості душ!
Рон, коли вперше обідав у них, також звернув увагу на світлину. І також зауважив портретну подібність. Оксана намагалася дохідливо розповісти про страшну долю діда.
– Він був дисидентом? – запитав Рональд.
– Oh, how stupid you are! – не стримала роздратування Оксана, – дарма що доктор економіки!
Рон від щирого серця захотів виправдатися перед нареченою. Запевнив її, що під час нацистської окупації рідний брат його батька переховував англійських пілотів. А в далекі часи – він цього не може довести, він не аристократ, але переконаний, що його прапрадіди мужньо билися з іспанськими поневолювачами.
Лунають часті сигнали міжміського дзвоника.
– Бери трубку, – стогне мати.
– I know, you are not sleaping. Я знаю, що ти не спиш!
Мати змучено слухає, як дочка вимовляє: Yes, my dear! OK, my darling!
– Тобі вітання…
– Я зворушена.
– Він уже замовив готель у Женеві…
– Дуже рада за тебе. Попутнього вітру…
– Богдан міг запропонувати лише сіно у селі надвірнянського району.
– А мій чоловік, твій батько, міг запропонувати лише дім без вигод у Боярці. А твій дідусь приніс бабусі лише тавро дружини ворога народу. Але хіба в цьому справа? Справа в тому, що ніхто нікого не любить, як би це мелодраматично не звучало… Ніхто не заплатить найвищої ціни за кохану жінку… Доню, люба, ти знаєш, я зичу тобі щастя, це правда, правда…