Повії теж виходять заміж
Шрифт:
– Вірю, мамо, люба, вірю, але в нас різні уявлення про щастя…
– Але зараз… ми, можливо, бачимося востаннє…
– Мамо, не востаннє! За мною приїде таксі, а не «Black maria»…
– Так, так, але я кажу так, бо, все-таки, це особлива ніч…
Як ти думаєш, тільки чесно… твій Рон… він любить тебе?
– Він обрав мене з багатьох…
– Доню, він би помер за тебе, якби так склалося?
Оксана припинила пхати коліном речі до однієї з валіз, глянула на схвильовану маму. Нарешті тихо промовила:
– Гадаю, те суспільство,
– Освіченість… Вчила, вчила тебе, і от вивчила. Все в тебе було: і найкраща як на той час школа, і музика, і університет, і курси англійської…
– А ти знаєш, мамо, всі наші дівчата з перших міських курсів застосовують на практиці набуті знання саме так, як і твоя донька. Нелька Тимченко знайшла данця. Яна Робащук – француза. Вона ходила ще й на курси французької: як у воду дивилася. А Гелена – так та була вже і в Швеції, і, здається, в тій же Бельгії.
– Таж Гелена, здається, одружена?
– Ну і що з того? Який з того чоловіка хосен – валіза без ручки! Три роки ніде не працює, лежить на дивані, шкрябає віршики! До речі, мамо, мамо… – в Оксани затремтів голос, – ти не перепишеш мені у блокнот ті вірші, які нібито писав дідусь, які нам передав той чоловік, що приходив до бабусі…
– Зараз, доню… – І може ти даси мені ту фотокартку, з якої робили портрета?
Мама принесла із суміжної кімнати старого бабусиного портфеля, де зберігалися декілька скромних золотих прикрас, реабілітація дідуся, найдорожчі листи і світлини.
Написала на конверті, в який поклала фотокартку, декілька рядків, не підглядаючи до пожовклого оригіналу:
З цієї прірви вже не буде злету, Є тільки лихо і безсилий гнів.
Але я вірю в логіку сюжету,
В закони жанру й танення снігів…
Знову задзеленчав телефон, тепер місцевий. То повідомили, що таксі виїхало. Буде за 20 хвилин. Оксана застебнула другу сумку, почала переодягатися.
– Ти паспорта поклала?
– Так, мамо.
– А квиток?
– Ну звісно…
– Так, як ми пакувалися, все можна було забути.
– Ти поїдеш зі мною до аеропорту? Там тепер гарно! Не так, як коли ми в давні часи літали до Криму!
– Я, донечко, не поїду. Я всього боюся. Буду, як дурна, серед того модерну. Ти подзвони, як долетіла. Гадаю, він тобі дозволить один раз!
– Мамо, мої необмежені телефонні дзвінки включені до шлюбного контракту. Як і поїздки додому три рази на рік!
– Ну, дай тобі, Боже!
В напруженій чорній тиші раннього ранку просигналив автомобіль. Мама й дочка присіли на диванчик. Пролунав другий сигнал. Мати натягла боти на босі ноги, одягла старе пальто, схопила обидві сумки. – Не треба, мамо! – рушила вниз. Водій зустрів їх на сходинках, забрав валізи, хутко побіг до виходу. Мати й дочка, взявшись під руки, тихо йшли повз сонні пошарпані стіни. На вулиці мовчки
– Ну от куди привели тебе закони жанру, доню… Невже це логіка твого сюжету?
– Закони жанру кажуть, що це лише зав'язка. Найцікавіше попереду… Тільки б знати – що?
Таксі швидко зникло. От уже його і не видно, і не чутно.
Матері стало холодно, вона повернулася додому. Відчинила скляні дверцята книжкової шафи, взяла в руки кольорове фото, довго розглядала Оксану і Рональда. Неусвідомлено поставила світлину туди, біля Портрета. Згадала останні слова, що їх сказала дочка, сідаючи в таксі. І вперше без сліз, але з цікавістю, наче уся ця історія була їй чужа, подумала:
«А й справді, що ж воно буде далі?..»
Поцілунок у сідницю
– Скільки тобі можна казати, стара паскудо, бабо малокультурна, не цілувати дитину у сідницю! Скільки це тобі можна повторювати! Ти кінець кінцем виховуєш у дитини нездорові нахили!
– Хто тобі сказав, що я цілувала дитину в сідницю?! Звідки ти це взяла?! Я не ідіотка!
– Ти хочеш сказати, що я – ідіотка?!
– Запитай у дитини! Сонечко, невже я?!..
– Не вчи дитину брехати!
– Я не вчу! Це ти її вчиш бозна-чому! Куриш при ній, п'єш!..
– Я?! Це ти привчаєш дитину до якихось збочень! Та я ледве відтерла твою помаду від її сідниці, коли вчора її купала!
– Я не цілувала дитину у сідницю!
– Одначе у дитини на сідниці була твоя жлобська помада!
– Послухай, ти вчора з'явилась додому о четвертій! Я сиділа з твоїм чадом цілу ніч! А потім бігла до себе через увесь район, коли не ходив транспорт! Де ти була тої ночі?
– Ти мені не замовляй зуби! До чого тут, де я була?!
– Ти обіцяла прийти увечері! О дев'ятій! Збиралася сама класти спати свою малу! Чого мені коштувало розповідати, що мама зустріла фею з країни метеликів і та їй переповідає багато нових дитячих казок!
– Боже, яка в тебе ідіотська фантазія! До чого тут фея з країни метеликів! Не могла сказати дитині, що мама на роботі!
– На якій роботі можна бути вночі!?
– Ти що, не знаєш, стара шкапо, яка в мене робота?! Та мені неодмінно треба було побачити нічну натуру – як у Сюченка на картині! Як я можу писати статтю про картину, якщо не бачила натури?!
– О дев'ятій уже геть темно! Навіщо тобі третя ночі?!
– Це тільки таким невігласам, як ти, здається, що о дев'ятій те ж саме, що й о другій! Але ж насправді після нулів зовсім інші фарби! Це знає навіть учень четвертого класу художньої школи!
– Божечку! Ти була за містом уночі!
– Не за містом, а на Щекавиці! Я тобі сто разів казала! Сюченко – урбаніст!
– Ні, я з тобою повішуся!
– Вішайся! Принести мотузку?! Чи повісишся на ґумці зі своїх штанів?
– Ти ходила сама по Щекавиці, де живуть самі алкоголіки! Мені, старій людині, там удень страшно! А ти ще дитя!