Повії теж виходять заміж
Шрифт:
Найвищий прояв людської любові – то любов матері і сина.
Все інше – тваринний інстинкт. Матуся вірила, що її син вищий від усіляких проявів хіті. І – яке розчарування матері на старості літ. Якби ще взяв порядну жінку, а то… Коли молода гарненька дівчина, не побувши в гуртожитку й півроку, покликала подруг на дівочий вечір перед від'їздом у дім чоловіка, всі щиро заздрили їй. І лише одна, трохи старша за інших, сказала зі щирим співчуттям: – 29 років, одружений не був, живе з мамою, та ще й без батька? Я тобі не заздрю.
–
Наступного дня син з'явився без немилої невістки.
– Вже й не могла прийти в лікарню до смертельно хворої матері, яка так багато для неї зробила?
– Вона має зустріти дочку з музичної школи.
– І чого вона водить дівчинку на музику? Її треба водити на малювання і вишивання. Дівчинка вся в мене! А твоя й не розуміє, що треба дитині. Боже, Боже! Ще й таким Бог дає дітей…
Матусі була необхідна операція. Вся офіційно та неофіційно зібрана інформація свідчила, що кращого хірурга, ніж Зеленович, по матусиному профілю нема. Інша річ – профіль Зеленовича. Матуся доручила довідатись, що стоїть за підозрілим прізвищем. А коли через довгу терміново вибудовану вервечку знайомих вдалося вийти на відділ кадрів лікарні і виявилося, що Зеленович за паспортом білорус, матуся була розчарована: в медицині більше довіри викликає інша розшифровка 5-ї графи.
Але була ще одна проблема, яку вирішити було важче.
Справа в тому, що Зеленович брав. Брав нахабно і відверто.
Без цього домовлятися про операцію не мало сенсу.
Говорили, що безкоштовно Зеленович оперував лише дітей з дитячого будинку.
– Мамо, в тебе на книжці є такі гроші. Йдеться про твоє життя.
– Це на мій похорон. У нас в СРСР безкоштовна медицина, на яку я маю право.
– Мамо, одначе без цього він тебе не оперуватиме.
– Піди до нього і скажи, що я ветеран праці, заслужений працівник науки і маю три почесні грамоти.
– Мамо, йому на це начхати.
– А ти піди і скажи.
Зеленович вказав на шкіряне крісло.
– Я вас слухаю.
– Я щодо операції Клименко.
– Операцію треба робити давно. Ми з вами на цю тему вже говорили.
– А… умови…
– На цю тему з вами теж говорили.
– Але ж, лікарю, у нас немає таких грошей…
– Певен, що такі гроші у вас є. Мало того, то не останні ваші гроші. Але я готовий зробити операцію за пляшку гарного коньяку.
– Що ви називаєте гарним коньяком?
– Ну… «Двін», «Еpеван»… ви що, не знаєте, які коньяки гарні, які не дуже?
– В-всього-на-всього?
– Всього-на-всього. Але нехай ту пляшку принесе до мене додому ваша чарівна дружина.
– Додому? – він вперше несподівано й пильно поглянув на Зеленовича. Мало того, що хапуга, ще й котище. Білий халат ефектно підкреслював чорну бороду Зеленовича і
– Так, додому. Ось, – Зеленович простяг візитівку. – Наприклад, завтра ввечері я буду вдома сам. Чекатиму. Втім, якщо це для вас задоpого, ціну в карбованцях ви знаєте. І поспішайте. За тиждень я їду до Тбілісі на конґрес, а коли повернуся, операція може бути вже непотрібною.
На матусину вимогу його викликали до лікарні вночі.
Матусю мучили страшні думки про смерть.
– Я зараз напишу тобі доручення, давай йому ті прокляті гроші, я згодна на операцію. Я ще хочу жити.
– Вимкніть світло, дайте поспати, – обурюються інші хворі. Йому так і не вдалося зробити мамі окрему палату.
– Помовчіть, ви ще не помираєте, – затикає матуся роти сусідкам по палаті.
– От же ж зараза, гірше самого канцеру…
Світло довелося вимкнути, вони з мамою пошепки розмовляють у темряві.
– Мамо, доручення має завірити нотар, вночі вони не працюють.
– Поїдь пошукай, може з кимсь можна домовитись. Й одразу знімай гроші з книжки, вези тому Зелендpовичу додому. Ні, нехай краще відвезе твоя.
Тут він розповів мамі пропозицію Зеленовича. Мама радіє вперше відтоді, як лягла до лікарні.
– Звичайно, які тут ще можуть вагання, чому ти не сказав мені про це вчора, чому змусив кликати себе вночі? А гроші – їх тільки почни знімати!.. Скоро останемося голі, не буде за що й поховати.
– Тихіше ви! – це знову з сусідньої койки.
– Але ж ти розумієш, чого він від неї хоче?
Матуся розуміє.
– А що їй? Як вона зуміла обкрутити тебе…
– Вона була дівчиною, коли ми зустрілися… Я тобі про це вже сто pазів казав.
– Прикинулася. Я тобі це теж сто pазів казала.
– Мамо, зараз це не має абсолютно ніякого значення.
Завтра, ні, власне вже сьогодні ввечері вона піде до нього. Аби тільки вона погодилась на це.
– Ще б вона не погодилась заради матері, яка стільки для неї зробила!
– Мама нарешті погодилась на операцію.
– А гроші?
– Розумієш, тут таке діло… – він не знає, як розпочати, хоча, звичайно, їхні родинні незгоди вирішувалися просто: він сказав, вона зробила. А тут таке діло… Але нарешті пояснив дружині, що від неї вимагається.
– Це той, з бородою, який підходив до нас у вестибулі?
– Так, високий такий, н-негідник.
– Йти треба сьогодні?
– Так, ось адреса, це неподалік від Львівської площі…
Дружина спокійно іде до ванни. Згодом виходить звідти у чорній напівпрозорій комбінації. Сідає перед трюмо. Витягає з волосся аптечну гумку, робить собі зачіску «мушля». Підкручує гарячим феном чубчика над чолом. Одягає симпатичного костюмчика, який, зазвичай, витягається з шафи лише на матусин день народження. По кімнаті лине дух божевільних парфумів – звідки в неї такі? Звертається до чоловіка: