Повії теж виходять заміж
Шрифт:
Дякуємо, тобі, Ірюсю, ти нам таке свято зробила.
– То зробіть і ви мені свято.
– З радістю! Як саме, Ірюсю?
– Чи можу я лишитися у вас, поки ви будете в театрі?
– З-звичайно, але що тобі треба?
– Я нічого у вас не зіпсую, все залишиться, як було.
– Та ні, ми не про те. Але навіщо, поясни, навіщо тобі лишатися у нас, коли ми підемо до Опери?
– Послухай, може, ти хочеш хлопця сюди привести, – виявив кмітливість Олесь Іванович, – то ти це облиш, у нас не будинок
– Ну навіщо ти так, Лесю, як ти міг таке подумати про Ірюсю?
– Дядю Лесю, тьотю Людо, але ж вас тут не буде більше трьох годин! Треба, щоб хтось приглянув за домом, щоб квартирники не влізли! А постіль я взяла свою, вам прати не доведеться, ніяких незручностей, тільки користь.
– Ні, Ірюсю, ми ніколи такого не дозволяли, до нас навіть ніхто ніколи не звертався з таким, і тобі не дозволимо. І не треба нам твоїх квитків. Забирай їх. Якби ми знали!..
– То ви не можете дозволити нещасній самотній жінці зустрітися з другом, коли вас нема вдома?
– Ні, Ірюсю, і нікому б не дозволили.
– Але чому? Чому? Ви регулярно ходили перевіряли мене на Некрасівській, вам хтось скаржився на мою неохайність?
– Не в цьому справа, Ірюсю. Є речі, яких дозволити не можна. Бери ці квитки і йди до Опери зі своїм молодим чоловіком. Це значно краще, ніж…
– Ніж що?
– Ніж… ніж те, що ти задумала…
– Але ж з вашою квартирою нічого не станеться, тьотю Людо! І до Опери вам дуже хочеться! А мені дуже хочеться іншого! – Ірюсю, як ти навіть могла до нас звернутися із таким! Ірюся голосно заридала. Так голосно й істерично, що Людмила Харитонівна і Олесь Іванович розгубились.
– Не плач, дитино, ну не плач, все буде добре…
– Що буде добре? Що? Я не можу! В мене все болить! Все!
Я вже півтора місяці не можу з ним зустрітися! Ми зібрали останні гроші, купили вам квитки до Опери, а ви такі…
– Ну то йдіть до Опери, ми з Людмилою Харитонівною теж на останні гроші ходили до Опери, коли були молодими.
– І все тільки до Опери і до Опери? В ліжко ніколи не ходили? Я вас запитую, ніколи?
– Ми не можемо відповідати на таке запитання! Про таке не запитують! Запам'ятай це, Ірюсю!
– Я прийшла до вас з горем, як до близьких людей! А ви, виявляється, такі! У мене все болить! Все! Ось тут! – Заплакана Ірюся встала, щоб показати руками, де в неї болить, – так болить, що вмерти! Я думала, ви допоможете, а ви такі… – і раптом різко змінила нестямний крик на лагідний голос: – дозвольте, тьоть Людо, дядь Лесю, а?
– Як в тебе так болить, треба йти до лікаря, Ірюсю. А не влаштовувати істерики.
– Я була у лікаря, була! Вона мені сказала, чим це лікується.
– Чим же, Ірюсю?
– Тим, про що я вас прошу. Мені треба зустрітися з хлопцем! Інакше я помру! – Ірюся знову заридала. Людмила Харитонівна
– Та що це за розбещеність така! Вона помре! Та був би я твоїм батьком, зараз би стяг з тебе твої штани і так надавав би тобі по тому місцю, відразу би тобі перехотілося!
Зарюмсана Ірюся знову рвучко звелася на ноги, почала стягати з себе джинси:
– Бий, старий козел, як ти гадаєш, що я від цього заспокоюсь, бий, бий!
– Припини! Ірюсю, припини! Що ти робиш! Ти вже зовсім!
– Він – старший брат мого батька! Хай б'є!
У Ірюсі під джинсами атласні трусики несподівано темнозеленого кольору. Вона хоче стягти і їх.
– Облиш, безсоромнице, тебе й справді тільки бити!
– Ну то бийте! Бийте! Де ваш ремінь? Чи маєте батога?
– Не маємо! В нас ніколи не виникало потреби когось бити! І про тебе завжди були такої високої думки!
– Дитино, облиш, ну, сядь, сядь, випий крапельок, одягнися…
Ірюся ковтнула валер'янки, сіла на диван, залишивши джинси на стегнах. Вона вже не ридає, тільки істерично схлипує:
– Щоб ви знали… дядю Лесю… шмагання по оголеній сідниці зазвичай не притлумлює статевих почуттів… а тільки їх розпалює… Навіть Абеляр і Елоїза робили таке, коли кохалися.
– От же ж грамотєйка! З усієї світової класики зуміла вичитати тільки таке!
– Не тільки таке! Не тільки! Що ви знаєте про те, що я і де вичитала?!
– Ну, може, не бити, – визнав свою помилку Олесь Іванович, але таких істеричок треба посилати на буряки! Тоді би ти і справді заспокоїлась! Без побачень у чужих квартирах!
– На буряки? А ви коли-небудь були на буряках? Я вас питаю, ви коли-небудь були на буряках?
– Ми багато чого пізнали в цьому житті, Ірюсю, а на буряках не доводилось бувати. Але ми й без буряків знали, що і де можна собі дозволити, не казилися, як ті собаки.
– А я на буряках була. І знаю, як казяться там. От вже ж де і правда не люди, а собаки. Ви коли-небудь чули, які слова вимовляють чоловіки на буряках? Я можу зацитувати!
– Не треба, не треба, Ірюсю. Ти краще підтягни свої джинси.
– А жінки, якщо тих осіб, звичайно, можна назвати жінками! Ви коли-небудь бачили, як вони нахиляються і хитають своїми гладющими задами! І виють, і верещать, коли мужики, проходячи повз них…
– Не треба, Ірюсю, не треба, в житті багато усілякого бруду, треба думати про високе… про святе…
– Так, про «Аїду»… про «Травіату»… або, на крайній випадок, про «Наталку Полтавку»! Я ж саме зі святого і почала! Хто почав розмову про стягання штанів і про буряки? – Ірюсю, якщо ти така, – Людмила Харитонівна довго шукає потрібне слово, – темпераментна… дівчина… чому ти розлучилася? Ти ж була одружена, і все було гаразд…