Повiя
Шрифт:
– Не видержала? Дай води їй. Сприсни водою, - озирнувшись, каже Панько, затягаючи узол. Кирило кинувся у сiни.
– Не здохне! Оживе… Жiнка - що кiшка: убий її та перекинь на другий бiк - i встане!
– утiшає Грицько, виходячи з хати.
– А що ж ви стали? Веди її!
– гукнув через хвилину знадвору Грицько.
– Ходiмо помалу, - сказав Панько, сiпнувши за пояс.
Христя, наче п'яна, захиталась; ступнула раз, удруге i - зникла в темних сiнях. А за нею й Панько, в однiй руцi держачи пояс, а другою
Хата спустiла. Каганець, стоячи на столi, блищить, кидає жовтi плями на долiвку. Одна з плям освiчує страшну Прiсьчину голову. У розчиненi дверi, з сiней, з печi, з куткiв уривається темнота, неначе хоче погасити i без того неясне свiтло. У сiнях чутно шелест: то в темнотi Кирило шукає водянки. А знадвору доносяться заводи собачi… Страшно, страшно! У Кирила аж волосся подралося вгору. Отже вiн все-таки знайшов водянку, набрав повен кухоль води i, увiйшовши в хату, линув прямо на Прiську… Та - хоч би ворухнулась!.. Тiльки свiт э каганця заграв у невеличких водяних бризках, що задержались на виду у Прiськи. Сказать би: наче хто огненними iскрами обсипав її помертвiле обличчя.
– Отаке наше життя!
– мовив сам до себе Кирило, похнюпившись над Прiською.
Пройшла хвилина, друга… Прiсьчине обличчя ворухнулося; iз зцiплених уст вирвалось глухе зiтхання. Кирило, як опечений, кинувся знову в сiни, знову набрав повен кухоль води i линув на Прiську. Та розкрила очi.
– Матусю! матусю!
– припадаючи до неї, мовив Кирило. У його карих добрих очах свiтився жаль; у ласкавому голосi почувалися жалощi.
– Матусю!
– окликнув вiн удруге, торкнувши злегка за руку.
– О-ох!
– простогнала Прiська. По її мертвому виду пробiгла ураза життя; у її померклих очах засвiтилася iскорка горя.
– Нема її?..
– глухо спитала Прiська, пiдводячись.
– Де ж смерть моя? Де вона ходить?
– скрикнула стара, обхопивши голову руками, - i заголосила…
Кирило почав утiшати:
– Та не плачте, матусю, не вбивайтеся. То лихi люди набрехали!.. Чого не виплетуть злi язики?
Прiська не слухала - голосила. Її страшний уразливий лемент гiрким плачем розливався по хатi, важкою тугою бився об стiни…
– Ну, що ти їй скажеш? Чим утiшиш?
– пiдводячись, промовив Кирило i, махнувши рукою, опустився на лаву.
Прiська тужила. Собака, пiдiйшовши пiд вiкно, почала пiдвивати. Страшнi собачi заводи зливалися з охриплим лементом матерi. У Кирила серце розривалося.
– О-о, служба гаспидська!
– скрикнув вiн i, як несамовитий, вибiг з хати.
– Вон! вон!
– гукнув вiн на собаку знадвору.
– Хоч би тобi, проклятiй, зацiпило!
– Щось важке гепнулось в темнотi… То Кирило пошпурив на собаку грудку. Собака, кинувшись од вiкна, почала гавкати.
– Краще гавкай, нiж виєш, проклята!
– облаяв її Кирило i знову вернувся у хату. Прiська,
Кириловi сумно, аж страшно… То вiн засуне дверi, ляже на лавi, закриє голову свиткою, щоб не чуть було того уразливого плачу; то з нестямки скоче, вибiжить надвiр, побiжить аж до ворiт довiдатися - чи не йде хто, i, не дiждавшися, знову вертає у хату.
Аж ось, одного разу вискочивши, вiн зобачив, що з темнiй темнотi чиясь постать маячить, простуючи у двiр.
– Хто то?
– обiзвавсь Кирило.
– я.
– Ти, Паньку?
– Я. Оце иду до тебе. Що тут - спокiйно?
– Спокiйно - i в хатi не всидиш.
– Так, брате, й там. Думав - здурiю. Оце мов i затихне на хвилину, та Знову як почне - аж у зуби заходить!
– Там хоч, кажеш, затихає; а тут безперестанку, як: у-у-у! та й у-у!.. Ось послухай.
До їх уха донеслося глухе охрипле лементування.
– От тобi й усюночна!
– прислухавшись, мовив Панько.
– I пiп такої не вмiє… Та що це тебе прислано, хiба не було кого другого?
– Казали другому, та я перебив. Думаю - хоч проходжуся.
– А я думав: другого, свiжiшого, пришлють. Хай би вiн посидiв у хатi, а я хоч би пiд ворiтьми прикорхнув трохи.
– Нi, цур йому - спати. Удвох все-таки охвiтнiше.
– Так спати ж - аж гiлля гне!
– i Кирило на весь рот позiхнув.
– В солому!
– гукнув Панько.
– Е-е… добро оце в соломi!
– А воно вже з пiвночi є?
– спитався, помовчавши, Панько.
– Та, мабуть. Вiз був серед неба, а тепер - он як низько опустився, - зирнувши на небо, одказав Кирило.
Замовкли. Чулося тiльки тяжке Прiсьчине лементування.
– Чого ж ми тут стоїмо? Ходiмо до хати, бо щоб чого там не трапилося, - мовив Панько, пориваючись iти.
– Ходiмо. Послухаєш ще й ти!
– нехотя одказав Кирило.
– Добривечiр вам!
– привiтався Панько, переступаючи порiг. Прiська, почувши чужий голос, замовкла.
– Здорова, тiтко! А чого се ти валяєшся на долiвцi? Хiба на полу немає мiсця?
– О-ох! нема… - зiтхнула Прiська i заплакала.
– Отак! Так ти се i плачеш? А дочка тобi кланяється. "Перекажiть, - каже, - матерi: хай не журиться, не побивається. То все, - каже, - наговори людськi!"
– Хiба ти бачив її?
– пiдвiвшись, спитала Прiська.
– Тiльки що з волостi.
– Де ж вона, моя дитина?
– Там - у волостi,
– Не плаче, не вбивається?.. О-ох!
– i незнарошне стара схлипнула.
– Господи! хоч би менi ще хоч раз побачити її, спитати - за що се напасть на нас така?
– За що напасть? Хiба вона розбирає? Напасть не по дереву ходе, а по людях, - утiша Панько.
– О-ох, правда твоя, чоловiче. Сам бог милосердний нанiс, видно, тебе… Я вже думала - i не почую за неї нiчого…