Повiя
Шрифт:
Одарцi наче хто у жменi здавив серце, так воно заболiло-занило, побачивши Прiсьчину муку.
– Тiточко! Я ж сусiда ваша… Одарка, - не знаючи, що їй казати, признавалася Одарка, припадаючи до старої. Та знову затихла i знову глянула на неї заплаканими очима. Тепер вони у неї наче кров'ю налитi, а на зрачки полуда насунула i закрила їх страшний палючий огонь.
– Я знаю, що ти Одарка, - заспокоївшись, почала стара.
– Пiзнаю тебе по голосу… Спасибi, що не забула.
– Може, вам чого треба, тiточко?
– спитала рада Одарка.
– Що ж менi тепер треба?
– Бог з вами, тiточко! Що це ви одно зарядили: смертi та смертi… - Ну, а чого ж менi треба? Скажи - чого?
– Чого? Ви їли що-небудь?
– Їла?.. Авжеж, їла, бо, бач, живу… От тiльки у мене щось у горлi пересохло, смага губи попалила…
– Що ж вам - води подати?
– Подай, коли твоя ласка.
Одарка кинулась до водянки, а з неї уже затхлим несе. Хутко вона вилила воду з кухля i ще хутче кинулась до себе у двiр. Не забарилася швидка Одарка принести цiле вiдро холодної води, тiльки що з колодязя, i пiднесла повен кухоль старiй. Прiська, хитаючись, пiдвелася, та як припала до кухля - неначе її уста до його прикипiли, та поти всього не випила - не пустилася.
– Ох! оце ти мене неначе на свiт народила!
– простогнавши, мовила вона й почала знову умощатися-лягати.
– Пiдождiть, я вам постелю, - похопилася Одарка i хутко помостила подушку до стiни, а пiл заслала рядниною. Стара не перелiзла - перекотилася на те лiгво.
– Спасибi тобi, Одарко, - подякувала, умощуючись, Прiська.
– Ти мене тiєю водою так i оживила… То в мене усе болiло, а то зразу захололо-занiмiло… Отут тiльки, - i вона вказала на серце, - не перестає.
– Може б, ви справдi чого поїли? Скажiть, - я зварю або вiд себе принесу. Може б, борщу i кашi?..
– Нi, не хочу… - i стара задумалася, заплющила очi.
Сон її розбирав чи немiч очi закривала?.. Одарка, побачивши, що стара дедалi почала забуватися, попрощалася й пiшла.
"Хай засне трохи, спочине; може, i подужчає… Слаба, слаба стала! Не довго вже, видно, їй тут плутатись", - думала вона, вертаючись додому.
– А що? Що застала?
– спитав її Карпо.
– Що?.. Багато, як ще хоч три днi протягне.
– Отаке! та нiкому й попа покликати… I обоє замовкли.
– Напилася води, - нешвидко повiдала знову Одарка, - перекинулась на другий бiк… Я їй послала… та й почала забуватись… Хай трохи спочине, а надвечiр пiду довiдаюсь.
Сонце заходило; в повiтрi стояло його червоне зарево. Воно не вдаряло у Прiсьчину хату, бо хата стояла вiкнами на схiд сонця. Одарка застала там якусь темну тiнь, непривiтнi померки; у вiкна тiльки жовтим кольором од бивало, неначе пiдслiплий чоловiк блимав своїми мутними очима. Прiська лежала па полу вся жовта, неначе воском полита, i тиха-тиха, здається, i не дихала. Одарка боязко пiдiйшла до неї i нагнулася послухати - чи жива ще вона. Чи то такi очi у Одарки, чи чорна тiнь, що упала вiд неї на Прiську, розбудила її?.. Прiська ворухнулася, розкрила очi.
– Спали?..
– спитала Одарка.
– А я йду та й боюся, щоб не розбудити. Прiська глянула на неї.
– Ти, Одарко?.. Сядь… - стиха проказала,
– О-ох!
– простогнавши, ще тихше почала Прiська.
– Оце я лежала, закривши очi… I так менi любо, так тихо… супокiйно… Усерединi, чую, неначе їло холоне - мерзне… а любо… Не повiриш, Одарко, як менi обридло жити!.. Буде вже, всьому край є!.. Я скоро умру. Може 6, досi i вмерла, та тебе дожидала… Ти ще одна до мене прихильна зосталася… Ти такої менi цiлющої води сьогоднi дала, що в мене вiд неї усе зразу затихло… Спасибi тобi… О-ох! Всi проти мене, всi… тiльки ти одна… Господь вiддячить тобi.
Одарка похопилася щось казати.
– Постiй… - перебила її Прiська.
– Я хочу тобi усе сказати… усе… Бо вдруге, може, й не доведеться… Слухай… Я швидко умру… Коли… коли побачиш дочку… Христю… скажи їй… Скажи: я прощаю їй… Я не вiрю… щоб вона таке зробила… Благо… А то що виглядає з-за тебе?
– наче злякана, аж скрикнула Прiська i вся струснулася… По виду пробiгли уразливi смуги, рот скривився, очi розкрилися…
Одарка бачила, як у їх послiдня iскорка життя згасала… Вона кинулась була до старої, та так на одному мiсцi й закам'янiла!.. Жовтий свiт урвався в хату, освiтив на хвилину почорнiле лице старої з холодними померклими очима i згас… Темна невидюча тiнь усе зразу покрила… Чи то, може, потемнiло в очах у Одарки?..
Коли вона прийшла до пам'ятi, бездиханна Прiська лежала перед нею, витрiщивши свої мутнi холоднi очi.
Одарка мерщiй скинула платок з плечей i закрила ним лице старої.
– А що?
– знову спитався Карпо, як вона вернулась додому.
– Умерла… - понуро одказала Одарка. Карпо витрiщився.
– Що ти кажеш?
– гукнув вiн, думаючи - чи то вчулось так йому, чи справдi Одарка те сказала.
– Умерла, кажу.
Карпо похнюпився, розвiв руки.
– Умерла… - шептав вiн.
– От тобi й знай! Умерла… Таки дiждалась свого… Так ти кажеш - умерла?.. Хм… Що ж тепер робити?
– Що робити? За людьми iти та ховать… Оте и робити!
– За людьми? Хм… Хто ж пiде?
– Та вже ж хто послуха, той i пiде, а не пiде… - почала Одарка та й не скiнчила.
– Ну, а як не пiде, то що тодi?
– спитався Карпо.
– Як що? Не лежати ж їй, поки й зотлiє!
– Я знаю, що не лежати, та хто буде ховати? на якi достатки? Одарка мовчала, мовчав i Карпо.
– Треба б спершу у волость заявити, - нешвидко почав вiн знову.
– Хан там, як знають… Так… Пiти до волостi, пiти… Треба пiти, - розмовляв Карпо там з собою, тупцюючи по хатi.
– То йди скорiше, бо смеркає, - журливо одказала Одарка, сiдаючи на полу й пiдпираючи рукою щоку.
Карпо пiшов. Одарка сидiла смутна-невесела, дивилася буцiм собi пiд ноги, а справдi - нiкуди не дивилася: уп'яла очi в одну точечку та й не зворухне ними, мов скаменiла… Дiтвора, зачувши розмову матерi з батi ком, затихла, боязко поглядаючи на матiр.
– Умерля, - тихо-тихо прошептала Олень'а, повертаючись до брата.
– Хто умсрля?
– Цить… Бач, матуся журяться, - сдказав той сестрi, i знову обоє помовкли.