Повiя

Мирний Панас

–  Хiба ви перебралися у другу хату?

–  Нi. Тут завжди хазяїни чай п'ють. Сьогоднi вони усi пiшли в гостi, а я зостався дома; то, щоб не ламати їх порядкiв, перейшов сюди чаю напитись… Жалуйте, жалуйте, - запрохував вiн, дивлячись на Довбню, що чогось у кухнi м'явся.

–  Хай одежа тут полежить. Нiхто її не вкраде?
– повернувся той до Христi, кладучи пальто на пiл.

–  Хто б же її тут зайняв? Слава богу, ще злодiїв не було, - образливо вiдказала Христя.

–  Та хто його знає? Може, москаль який зайде. Тепер їх до стогаспида у город увiйшло.

–  Чого ж вони сюди зайдуть?
– дивується Христя.

–  А може, до тебе!

На Христю наче хто кип'ятку линув!

–  Я не така, як Марина, щоб до мене москалi ходили!
– гнiвно одказала вона; та

Довбня вже пiшов у гостинну i не чув її одказу.

Сумна та невесела сiла вона на лавi край столу i пiдперлася рукою пiд щоку. Невеличка стежечка свiту пробивалася з горниць крiзь дверi i довгою смужкою слалася на чорнiй долiвцi. Христя дивилася на ту стежечку, а нудьга та досада, як обценьками, давили її серце… Там, за дверима, на столi зостався її недопитий чай; той чай, що вона уперше зроду намiрялася випити разом з ним, перекидаючись любою розмовою. "От i напилася! от i побалакала! I принесе його лиха та нещаслива година! I чого? Бiсова п'яниця! обридло по шинках тинятись, та давай ще по людях!" - лаялась Христя про себе, а сльози, наче хто їх видавлював, так i засновували очi, так i застилали свiт… от-от бризнуть!.. Коли се…

–  Христе!
– донiсся до неї голос Проценкiв. Двi сльози, наче двi квасолини, викотилися з її очей, залоскотали, пробiгаючи на личку, i грузько упали додолу.

–  Христе!
– гукнув удруге Проценко.

–  Чого?..
– Христя мерщiй утерлася.

–  Чого ти там сидиш? Iди хоч чаю нам налий. Христя, похнюпившись, увiйшла у хату, мовчки пiдiйшла до столу, налила чаю i повернула назад.

–  Куди ж ти? Хiба чаю не хоч?
– спитався Проценко.

–  Та вона чогось плаче!
– зиркнувши на неї, мовив Довбня.

–  Плаче? Чого?

Тривожний погляд Проценкiв стрiвся з її заплаканими очима… Христя мерщiй утекла у кухню.

–  I чого?
– дивувався Проценко.
– Любiсiнька-милiсiнька була… Чай наливала, ще смiялася; а тут зразу - на тобi та цить!
– хвалився вiн Довбнi.

–  Глядiть лишень, чи не я її образив?
– догадався Довбня.

–  Як? чим?

–  Та… кладу одежу та й кажу: гляди лиш, щоб москалi не вкрали. А вона менi: якi?
– Може, кажу, до тебе ходять.

–  Так того?
– кинувся Проценко у кухню.

–  Еге-е-е ж, - хлипаючи, одказала Христя.
– Хiба я з москалями знаюся? Хiба я водюся з ними, що вони менi ними очi вибивають, - розпорощалася Христя.

–  Дурочка ж ти! Я ж питався тiльки, - утiша Довбня.

–  Дурочка! А нащо ж таке казати?

–  Ну, вiн не буде удруге. Годi, перестань. Умийся холодною водою та йди бiля чаю порядкувати, - каже Проценко, досадуючи в душi на Довбню.

–  Я, їй-богу, не думав її образити, - почав виправлятися Довбня.
– Так, навмання сказав, а вона бач… Бабйо! Отакi вони всi. Отака й Марина… Ви Знаете, чого я до вас прийшов?

–  А чого?

–  Женюся!
– граючи очима, одказав Довбня.

–  Боже поможи! На кому?

–  Прийшов прохати на весiлля. Прийдете?

–  А чому ж? На кому ж женитесь?

–  Та на Маринi ж! Проценко тiльки очi витрiщив.

–  Як на Маринi? Марина ж на селi.

–  Була на селi, а тепер тута.

–  Як? яким побитом?

–  Шкода стало гаспидської дiвки. Отак пропаде десь, думаю. Так я й виписав.

–  Коли ж весiлля?

–  А от пiсля свят. Як вода одсвятиться, так i весiлля.

–  Дивно!..
– загадавшись, промовив Проценко.

–  Дивуєтесь? Усi дивуються, кому не скажу, "Пропав, - кажуть, - чоловiк! Отак учився-учивсь, на дорогу вийшов, жити 6 та бога хвалити, нiт же, пiшов та й утопився…" Чуднi люди!
– глухо промовив Довбня, з усiєї сили потяг цигарку й запив чималим ковтком чаю; не швидко вiн випустив цiлий оберемок диму i, наче хмарою, покрився ним.

–  Я сказав: чуднi?
– почулося з тiї хмари.
– Нi, лукавi! подлi!
– загукав далi Довбня.
– Вони знають, що значить чесно думати, жити - не лукавити?.. Наробили якихось перегородок, помежували людей та й душаться у тих тiсних суточках; морочать свою голову, нiвечать серце; з наймилiшими бажаннями криються-ховаються; не живуть - мучаться, скнiють та й зовуть оце життям! Пiди тiльки проти їх, зроби

що таке, що не в'яжеться з їх навiженими звичаями, так i загукають: не можна! не годиться! А чому не можна? чого не годиться? Тому, що нiхто ще досi сього не робив, того, що у їх гуртi не прийнято… Брехня! плювати на все! Все можна, все годиться, що тiльки дає щастя чоловiковi, все, що його робить кращим, становить вище! Он що значить чесно думати, чесно жити, не лукавити з собою! А вони: пропав! Та хоч би й пропав, - сердито гукав Довбня, - кому яке дiло? Вони гонобили мої найкращi думки? Вони пiддержували мої чеснi замiри? Подлi!.. Вони не бачили, як я душею болiв, як моє серце розривалося, як я хитався-хилявся. Вони пiддержали мене, щоб я не впав? Нi? То яке ж ви маєте право судити мене - добре я роблю чи погано я роблю? Ще б ви мали право, якби я проти громадської користi йшов, з ваших кишень грошi витягав, душi заножував… А то ви - самi собi, я - сам собi. Я бажаю не вам, а собi гнiздо звести, щоб було де голову приткнути пiд час лихої години… Ви кажете: бери благородну задля сього, стрижися у попи. Плювати менi й на ваших благородних, i на ваших попiв, що високу Христову науку повернули у ремесло!.. Плювати хотiв, плюю й буду плювати! Заведу своє щастя, як сам знаю, а не як вам хочеться!
– гукав Довбня, все бiльше та бiльше розпалюючись.

Проценко усмiхнувся.

–  Та постiйте, - сказав вiн Довбнi.
– З ким ви воюєте? Зо мною, чи що?

–  З вами? Нi, я знаю, що ви стоїте вище вiд тих перекупок, що на кожному перехрестi готовi засудити чоловiка. Якби ви були такий, то я б не сказав сього, що досi говорив.

–  То чого ж ви гукаєте? Чого ви сердитесь?

–  Та досадно, матерi його бiс! Усiм дiло до мене, усiм я у зуби застряв… "Ви женитесь на Маринi? Ви женитесь на простiй дiвцi?" А хоч би й женився? Ну то що? Кому-небудь я став впоперек дороги? Кому-небудь перечу брати панночку?.. Пiшов сьогоднi до попа… до отця Миколая… Ба! кланяється вам попадька. "Як побачите, - каже, - скажiть: що за знак, що одцурався, не ходе?"

–  Та так, то недужиться, то нiколи, - одказав Проценко, морщачись.

–  Та для мене все одно!
– махнув рукою Довбня.
– Я думав, що воно справдi що путнє… так попадька - кукла, та й годi!

Проценко мав був щось сказати. Довбня рукою зостановив його.

–  Постiйте! Я все докажу вам. Приходжу сьогоднi до його, щоб узявся повiнчати. З ним ми недовго вовтузилися, тiльки по-товариськи заломив двадцять п'ять рублiв за вiнчання.. Чи двадцять п'ять, то й двадцять п'ять, думаю. Кат його бери! I йому треба з чогось жити. А тут i вона встряла. "То ви женитесь?" - "Женюся", - кажу. "На кому?" - "Та так, - одказую, - дiвку одну беру".
– "Яку дiвку? Просту дiвку?" - "Просту", - кажу. "Як? ви на простiй? ви на мужичцi женитесь?" - "На простiй, на мужичцi…" - веду далi. Дивлюся - нiс закопилився, скривився, немов пiд його що гидке пiднесли. Подивився я на неї, подивився та й кажу: "Куколка ви, куколка! А вам тепло у вашому гнiздечку живеться?.." Затiм i вона. "А все ж, - каже, - не промiняю я свого життя на життя мужиче".
– "Ну й живiть же ви посвоєму. Чого ж ви не даєте другому жити по-своєму?" - "Та я нiчого, - каже.
– Тiльки, - каже, - ви учились, ви привикли до других звичаїв, а вона?.. Вона… все-таки мужичка…" Я тiльки махнув рукою: горбатого могила виправить! слiпородий - нiколи не побаче свiту!.. i от з того часу за цiлий день не прийду у себе, - похнюпившись, скiнчив Довбня.

–  I варт? Ви ж знаєте, що вона губернська баришня. Ну, i плюйте!

–  Плювати?!
– скрикнув Довбня.
– Коли 6 же вона одна, а то всi, всi такi! А менi ж треба з ними жити, з ними поводитись. Не каторжнi ж ми, прости господи, щоб запертися у чотирьох стiнах та й сидiти. Треба ж i до людей часом пiти i їх до себе зазвати. Як же з ними жити пiсля сього, скажiть, пожалуста? Вони тобою гордуватимуть, над тобою насмiхатися будуть, вони - що i нiгтя з мiзинця пальця на моїй нозi не стоять! Не те страшно, що я сам не зумiю залучити до себе щастя, а те, що вони першi стануть навперейми шляху твого, отруять його, - упавшим голосом мовив Довбня.
– А все-таки оженюся! Матерi їх дуля!
– гукнув вiн, махнувши рукою.
– Давайте лиш чаю.