Повiя

Мирний Панас

–  Христе, чаю!
– гукнув Проценко.

Христя увiйшла i, похнюпившись, почала наливати чай.

Довбня зиркнув на неї.

–  Ти, бачу, й досi сердишся? Я не знав, що ти така образлива. Ну, вибач. Вибач та послухай, що я скажу тобi. Ти знаєш Марину? Вона тобi, здається, товаришка? Зямiж виходе. От приходь на весiлля.

Христя, сопучи, налила чай, подивилася, що Проценко не допив ще свого стакана, i мовчки пiшла з хати.

–  Мовчиш… Сердишся? Ну i сердься, господь з тобою!
– сказав Довбня i знову прийнявся за цигарку.

Допивши чаю, вiн зразу знявся.

–  Прощайте.

–  Куди ж се?

–  Треба. Одна сидить на

квартирi, скучає… Так не забудете, прийдете?

–  А коли?

–  У першу недiлю пiсля водосвяття… Приходьте.

–  Спасибi, прийду. Довбня пiшов.

–  А ти, дурочко, розсердилася, - провiвши Довбню, повернувся до Хрис-гi Проценко.
– I чаю не схотiла пити!

–  Чого ж вiн плеще таке? Як ще п'яний не увалився?!

–  Ось жениться - оханеться.

–  Хто жениться? вiн? Яка дурна за його пiде?

–  Як яка? Марина!.. Вiн же прохав тебе на весiлля до неї.

–  Та вiн ожениться на Маринi?-аж скрикнула Хрястя. Годi - дурите!

–  Справдi казав, що жениться. Прохав на весiлля.

–  Що ж, ви пiдете?

–  Обiцяв.

–  Хм… - дивувалась сама собi Христя.

П'ючи чай, вона разiв з десять все допитувалась у Проценка, чи справдi то Довбня жениться на Маринi. I все їй якось не вiрилося, не хотiлося вiрити. Проценко казав, що не став би ж Довбня клепати сам на себе. Се так її здивувало, що вона забула про свою недавню образу, про недавнi сльози. Довбня тепер стримiв гвiздком у її головi, стояв перед очима. Вiн тепер здавався їй якимсь кращим, якимсь вищим.

–  Якщо не бреше Довбня та справдi жениться на Маринi, то добре зробить, - сказала вона. подумавши.

–  А що?

–  Так. Не пропаде дурно дiвка. Та i його пригляне.

–  Не вiриться щось менi, щоб Марина його глядiла. Не така вона!
– одказав Проценко.

–  Що ж, вона не така людина, як i всi? не таке серце має?
– образливо запитала Христя.

Проценко на те нiчого не одказав. Вiн пiшов у свою хату почитати; а вона, перемиваючи стакани, все думала про Марину та про Довбню… Марина виходить замiж… Довбня жениться на Маринi… Хто така Марина? Проста дiвка з села… Хто такий Довбня? Панич, хоч i зламаний… Гриць навiть одмiчуе його, як розумного чоловiка… I от вiн жениться, жениться на Маринi… Чудно, дивно… Що ж тут дивного? Подобалася йому Марина, а вiн Маринi, ну й поженяться. I нема нiчого чудного. Що панич? Так хiба, як вiн панич, то йому i можна простих дiвчат дурити, з ума зводити?.. Це от якби i Гриць оженився на менi… Хiба б я його не любила, хiба б я його не берегла? А що, як Гриць жениться на менi? I я тодi з робiтницi стану панiею, одiнуся по-панськiй - i не пiзнати мене… А вже ж i любитиму. Матiнко моя!
– аж скрикнула Христя, затулилася долонями i з нестямки цiлувала свої руки, думаючи, що то Гриця цiлує…

Минуло свято. Прийшла i ордань i пройшла. Вона впала якраз в четвер, а в недiлю Довбня буде брати шлюб з Мариною.

–  I ви пiдете-таки?
– спитала Пистина Iванiвна у Проценка.

–  А що ж? Обiцяв. Треба пiти.

Пистина Iванiвна усмiхнулася, потiм скривилася i нiчого не одказала. У недiлю вiн справдi пiшов. Зараз пiсля обiду одiвся i пiшов, бо вiнчання загадане було надвечiр. Христя могла б - летiла за ним. їй хотiлося подивитися на Марину, побачити, як вона удiта, як стоятиме у церквi, чи пiд пару Довбнi? Боже, як хотiлося!.. Та ба - не можна: щоденна робота роботою, а то ще на понедiлок панi загадала другу роботу: пекти булочки до чаю, бо на вiвторок напрошено гостей. Треба заранi все наготувати, та й доглянути,

щоб до ладу було. Зивчора пiд процiдити, до свiту учинити, щоб на ранок усе готове було… Христя утирає пiд, панi стоїть над нею та дивиться, а в Христi перед очима церква, вiнчання… Нiяк з голови не йде!.. "Та вже ж хоч цiлу нiч не спатиму, дiжду Гриця; прийде, розкаже, як там було. Вiн обiцяв не баритися", - утiша сама себе Христя, бовтаючи цiд у макортетi.

–  Буде уже. Процiди, - каже панi. Процiдила.

–  Постав же на пiч, хай вистоїться. Та й спати заранi лягай. Упiвночi треба цiд завдати, щоб к свiту поспiло… I я встану, - наказує панi.

Заранi полягали усi; лягла i Христя. Та їй не спиться: i весiлля з думки не йде, i панича дожидає, щоб стрiнути… Боже! як довго час той iде, здається, кiнця йому немає!

Не швидко почула Христя стук у вiкно… "Вiн, вiн, Гриць! От коли усе розкаже…" Як навiжена, Христя мерщiй кинулася сiнешнi дверi одчиняти.

Вона не помилилася. То був справдi Проценко. Тiльки що вона одсунула, впустила, як вiн зразу i учепився за неї.

–  Ходiмо, серце, до мене, - шепче, гаряче обдаючи поцiлунками, i Христя чує, як вiд його несе потроху хмелем.

–  Панi швидко встане, - одказує Христя.

–  Чого?

–  На завтра булочки завдали.

–  Гаспидськi булочки!
– гукнув вiн.

–  Як! то ж хлiб святий!

–  Який там вiн святий! I свиня, по-твоєму, свята, що чоловiк її їсть?

–  То ж свиня, а то хлiб.

–  Ну, хай, по-твоєму, i святий. Тiльки ходiмо, серце. Оце тiльки що З весiлля. Присилували чарку тiї гаспидської горiлки випити. Ходiмо, голубочко! Ти ж у мене одна найкраща. Там усе шваль, твого одного мiзинця на нозi не стоять!
– I вiн, не давши i дверей зачинити, поволiк її за собою. Вона, одначе, i не противилася, їй так хотiлося скорiше почути, як було на весiллi, та хто був, та яка Марина, чи не перемiнилася.

–  Марина? Марина яка була, такою i зосталася - хльорка, та й годi!
– сказав вiн.
– Довбня нещасний з нею буде.

–  От уже i нещасний! Чого? Ви самi казали, що щастя, як трясця: кого схоче, того й нападе.

–  Тiльки не з Мариною. Воно од неї, як од того лихого, тiкає. Ну, яке щастя з хльоркою?

–  А хто винуватий? Ви ж i винуватi: зав'яжете свiт дiвцi, та тодi i хльорка.

–  Не в тiм рiч. А хльорка, та й годi. Отже й ти… та не то. Я б i на порiг її не пустив, а тебе i в лобок варто поцiлувати, - i вiн приложився своїми гарячими устами до її бiлого чола.

Христю той поцiлунок наче залоскотав. Гарячий струмок заграв, заклекотав бiля її серця i розлився огненною рiчкою по жилах.

–  Грицю! мiй любий, мiй єдиний!
– припадаючи до його, мовила вона, забуваючи про все на свiтi - i про Марину з Довбнею, i про цiд на печi.

А тим часом панi, заснувши перший сон, кинулася. Вона мерщiй засвiтила свiтло i вискочила у кухню. Видно, її не мало турбували булочки, бо неодiта, З свiчкою у руках, вона так i подралася на пiч… "Макортет стоїть серед печi, накритий… все як слiд… Де ж Христя? її на печi немає; чи не на полу?" - думає панi. Пiдiйма свiчку поверх голови, повертається лицем до полу, дивиться - i на полу не видко… "Надвiр, видно, пiшла, бо сiнешнi дверi не щiльно причиненi. Ну, хай же увiйде", - каже сама собi панi i, одкривши макортет, заглядає усередину. "Пора, пора…" - шепче. Закрила макортет, жде… Не чутно Христi. "Що за бiсiв батько?" - подумала. Скочила з припiчка, побiгла до сiнешнiх дверей, одхилила їх, заглянула у сiни - надвiрнi дверi засуненi.