Повнолітні діти

Вільде Ірина

З чагарника вибігла Ляля, здалеку подаючи знаки, щоб ішли їй назустріч. Здається, Ляля з Стефком мали намір повернутися в село не з боку вокзалу, а стежкою понад ставом.

— Данку, Ляля хоче, щоб ми вертались…

Стрепенувся, наче вона збудила його зі сну. І тоді Дарка зрозуміла таку просту і водночас таку важливу для спокою її серця річ: Данко любить не Лучіку, а її музичність. Будь та дочка префекта так мало музикальна, як вона, Дарка, Данко й не глянув би в її бік!

Радість Дарки з цього

приводу була така велика, що вона залишила Данка, побігла до Лялі, кинулась їй на шию і поцілувала за вушком.

— Що сталося, Дарко?

— Нічого… мені лише дуже легко на серці стало…

Та невдовзі сталося щось, що докорінно змінило хід товариського життя братії.

Через два дні після цієї мандрівки по ожину без всякого попередження чи хоч би натяку на нього з'явилася Ляля в клубі в товаристві незнайомого мужчини. Це — огрядний рожевий блондин з пухкими губами і трохи що не жіночими грудьми. Один з тих чоловіків, що малими хлопчиками бувають дуже вродливі саме тому, що нагадують дівчаток у зрілому віці, а пізніше з-за цього стають смішними.

Незнайомий, одягнений дещо не за тутешньою модою, короткозоро щурив очі.

— Знайомтесь, — заговорила Ляля по-німецькому, — приятель нашої родини — пан Альфред Шнайдер з Відня.

Шнайдер вайлувато вклонився і ще раз назвав своє прізвище.

Улянич досить нечемно як для хазяїна нахмурився. Він висловлював настрій всіх присутніх: на якого біса ввела Ляля між них цього рудого німчуру? І що ж тепер, перекладати йому кожне сказане слово, чи як?

Усі відразу відчули себе скованими присутністю чужої людини. Можна було розходитися по домівках, добрий настрій і так пси з'їли.

Втім, Уляничеві прийшла щаслива думка запитати Лялю, чи добродій розуміє по-українському.

— Анітелень! — відповіла Ляля, киваючи привітно головою в бік пана Альфреда.

— Так було зразу й говорити, — повеселішав Улянич.

А Костик, звертаючись до Альфреда, заговорив ввічливим тоном:

— Приїхала ти, рожева свиняко, на нашу землю, вчися по-нашому й розуміти… А ми поки що будемо себе вести так, начебто тебе й не було поміж нами. Згода? Я?

Альфред очима попросив Лялю перекласти йому слова Костика.

— Пан Костик говорить, що йому приємно вітати вас у наших краях. Він сподівається, що ви скоро навчитеся розуміти по-місцевому.

— Я… я… — притакнув Альфред.

Вклонившись злегка в його сторону, Костик запитав ще чемніше:

— А може, ти нам скажеш, німецька ковбаса, що ти загубила тут? Не знаєш, який чорт приніс тебе до нас і чого?

— Що пан каже? — запитав Альфред в Лялі, яка в цей час зосереджено думала над відповіддю, що своїм змістом виправдувала б загальний сміх серед братії. Враз Ляля проясніла. Впіймала ідею!

— Альфреде, пан Костик каже, що у війну

тут гостювали німецькі офіцери. Коли їм місцеві люди розповідали анекдоти, то вони тричі сміялися з одного анекдота: перший раз, коли їм розповідали, другий, коли їм пояснювали, а третій, коли зрозуміли.

— Га-га! — засміявся Альфред, аж очі сховались у м'ясистих опуклостях обличчя. Вузенькі щілинки очей поміж білими повіками справді були схожі на свинячі.

— Смійся, смійся, свинське вухо, та не дуже… За чим ти приїхав до нас, матері твоїй ковінька, от що ми хотіли б від тебе знати!

Ляля так переклала ці слова:

— Пан говорить, що вам неодмінно сподобаються наші околиці і ви зможете робити з них цікаві зарисовки.

— Ти скажи їй, хай вона тобі не бреше.

— Я! Я! — погодився Альфред, не чекаючи перекладу.

Всі засміялися весело, а Костик так реготав, що аж головою товк об одвірок.

Улянич на знак незадоволення помацав свого дебелого носа. Відійшов убік і почав тарабанити пальцями по шибі.

— Що йому? — поцікавилася перша Ляля. — Що сталося, пане Улянич?

— А що мало статися? Нічого не сталося. Трохи неприємно за безкультурність нашої братії, і більше нічого. Вони сміються з вашого гостя, а ви хоч би й що! Треба нарешті, — звернувся до всіх, — і якусь честь мати. Чого ж ви насміхаєтеся з людини? Так обіграти можуть кожного з вас у будь-якій іноземній країні — приємно було б? Страшенно смішно, що німець не розуміє української мови! Просто вмерти зо сміху можна! І ви теж, Празький… — Улянич зробив кислу гримасу. — А мені завжди здавалося, що ви така культурна людина, хвалитеся, що так багато читаєте…

Запанувала неприємна мовчанка. Альфред дивився допитливими очима на Лялю, вимагаючи пояснення такої раптової зміни настрою. Ляля тріпотіла віями, наче метелик крильцями. Їй, видно, не приходила в голову жодна відповідна думка. Нарешті знайшла! Скаже йому правду, але так йому подасть її, що і його не образить, і себе вигородить.

— Пан Улянич лає їх за те, що вони так голосно сміються. Непристойно у вашому товаристві так вести себе, коли ви не розумієте української мови. Він каже, що у Відні вели б себе пристойніше в такому випадку.

— Нікс, нікс! — жваво заперечив Альфред, розкланюючись на всі боки, що мало означати: продовжуйте, продовжуйте, а я не маю нічого проти.

Поведінка Альфреда розв'язала язик Костикові:

— Що ти, мой чоловіче, став у позу попа і читаєш нам проповіді! Ми що? Ми тому проти нього, що він німець? Та хай буде собі й турок! Досадно, мой, що вліз між нас і попсував нам забаву. І дівчину нашу відбирає…

— Як це «відбирає»? — спитав крізь зуби Стефко, чекаючи від Лялі знаку заперечення. Вона й справді подала йому той знак очима.