Повнолітні діти
Шрифт:
Буває ж так, що радість настільки велика, що аж переходить у плач; а в цьому випадку обурення і гнів були такі великі, що перейшли в сміх.
Усі, за винятком сестер Підгірських, висловилися за те, щоб не пускати справи плазом, а боротися з сигуранцою до переможного кінця!
Улянич поїде особисто до Заставної і переговорить з ними на розум: ніде — ні на афішах, ні в тексті п'єси — не сказано, що це переробка з поеми Шевченка, чому ж п'єса має підлягати законові про заборону творів поета?
Була думка, між іншим татко її гаряче підтримував, щоб
Татко здивувався його принциповості в цьому питанні:
— Дивно, пане, дивно. Ви ж приїхали з країв, де за бакшиш, кажуть, і рідного батька можна купити…
— Власне, тому й терпіти його не можу, — коротко відповів Улянич.
Проте не Улянич поїхав до Заставної, а Костик. Улянича, як пізніше сам Дмитро розповів таткові, викликав тесть до свого кабінету і заявив, що вже досить тієї забави. Побавився на канікулах, і буде! Отця Підгірського попередили вже з сигуранци, що зятенько веде себе не так, як треба.
— То у вас, тату, є зв'язки з сигуранцою? — запитав Улянич, на що о. Підгірський відповів йому багатозначно:
— В мене є родина. Тобі теж не завадить пам'ятати, що ти не вільний птах, що на твоєму утриманні жінка, а скоро буде й дитина. Я, — мав ще додати, погладжуючи за звичкою свою русу бороду, — віддавав заміж дочку за солідну, забезпечену людину, а не за безвідповідального фантазера. Я прошу більше не втручатися в ті діла…
І Улянич офіційно перестав втручатися в справу клубу. Тож братія вирішила послати до сигуранци Костика. Жартували, що, мовляв, раз у житті трапилася йому нагода зіграти роль коханця — й така невдача!
Спочатку Костик сприймав ці дружні насмішки байдуже. Але коли Улянич і Празький почали перед ним вимальовувати, скільки він втратить морально, якщо не виступить у ролі коханця, Костик так розпалився, що мусили вже уговкувати його.
Погрожував, що повибиває вікна сигуранци, якщо не дадуть візи. Проте й вікна у примарії залишилися цілі, й дозволу не привіз Костик.
Насправді сигуранца дозволила п'єсу, але з умовою, що дійові особи будуть виступати у формі румунських прикордонників.
Зрозуміло, Костик намагався з усіх сил довести їм, що це — неможливо. По-перше, тоді треба буде переносити дію в наші дні, а це означило б і викинути з неї такі слова, як «козак», «турок», «Січ», і взагалі міняти всю її сюжетну структуру, іншими словами — зарізати п'єсу.
— Нічого не шкодить, — запевняли його сигуранщики, — село таке темне, що й так нічого не розбере у змісті, а коли виступлять місцеві інтелігенти в мундирах прикордонників, то це матиме далекосяжне політично-виховне значення для села. По-друге, чому так настоюють на своєму панове студенти? Хіба їм не все одно, що грати. Вони й так не справжні актори.
— Так, — переказував Костик свою відповідь, — ми не актори, але й не клоуни.
В такому разі сигуранца може запропонувати їм переклад румунської високопатріотичної п'єси. А, це не подобається панам студентам? Ось найкращий доказ їх аполітичної діяльності в клубі: шовіністична
Татко, що разом з усіма чекав на повернення Костика з Заставної, почувши таку відповідь, забідкався. Дарка його розуміла. Не йшлося йому так про п'єсу, як пригнічував факт безправ'я і сваволі сигуранци, яка свої методи могла легко перекинути на будь-яку галузь громадського життя. Бідкався він не над похороненою п'єсою, а над знаком часу. До того ж кінчався час канікул, і десь там готувався в дорогу до Веренчанки Манілу.
Закінчився час канікул, кінчалося й літо. Відчували це не тільки учні, яким батьки познімали валізки з горищ, але й птахи. Літали тепер переважно табунами, збудоражені, заклопотані готуванням до далекої дороги. Оголені поля наводили меланхолію, і ні криштальна блакить неба, ні чисте дзвінке повітря не в силі були розвіяти того суму, що плив понад стернями разом з бабиним літом. Ранки й вечори ставали холодні. Дикий виноград, передчуваючи свій близький кінець, налився багрянцем, але ця червона пляма на тлі жовтіючого вже листя ще більше посилювала гаму кольорів осені. Одна кукурудза стояла ще на полі й на городі. Обдерта вітрами, споловіла від дощів, шелестіла грубо сухим, шорстким листям. Це ж був один з голосів в осінньому хорі природи.
Час, всупереч фізичному правилу, яке наказувало йому бути рівномірним, гнав тепер з подвійною, потрійною швидкістю.
Дарку засмучували такі скорі темпи ще й тому, що їй треба було поставити перед батьком одне категоричне питання, для якого, правду кажучи, в неї не було відваги.
Та зволікати далі — могло означати зовсім програти. І Дарка, набравшися відваги, пішла в наступ:
— Мамцю, татку, мушу вам щось сказати…
В кімнаті стало тихо. Бабуся, яка поралася біля шафи, і собі підступила ближче до столу.
— Я хочу просити, щоб ви мені пошукали іншу станцію, бо я більше не буду у Дутків.
— Чому? — діловито запитала мама. — Я хотіла б знати чому?..
Ах, чому, чому! Дарка ж не може виявити дійсної причини, хоч для неї самої причина ясна: вона підозріває, що Лідка Дутка має зв'язки з агентами сигуранци. А крім того, ця Лідка — в їхній організації. Ось чому не хоче вона, Дарка, спати з нею в одній кімнаті, сидіти за одним столом. Але посвятити в це рідних — значить відібрати в бідного татка рештки його душевного спокою.
— Тому, що я не можу з Лідкою… Мені треба готувати уроки, а їй саме тоді обов'язково хочеться танцювати або гірше — співати.
— А чому ти досі мовчала про це? Це причини, які легко усунути. Я певна, що коли б ти чемно попросила Лідку, то вона послухала б тебе. А так їй могло здаватися, що тобі приємно, як вона співає чи там танцює… Це не причина, Дарцю, щоб міняти станцію.
Дарку тонко-тонко закололо в серце. Невже ж мама не чує серцем, що вона говорить неправду? Хіба ж природа не обдарувала матерів здібністю читати думки дітей?