Повнолітні діти
Шрифт:
Мама обіцяла і не обіцяла. Своїх клопотів вистачає вище вух, нічого ще в чужі залазити.
Буквально на другий день (просто смішно) приходить з цією самою справою до мами Данкова мама, пані Данилюкова.
Ого, вона продовжує одягатися яскраво, як шістнадцятилітня дівчинка, до того ще й волосся стала фарбувати у колір жовтка. Така сама рухлива й балакуча, як і Ляля. Вона просто, без жодної дипломатії, приступає до справи:
— Що за ніщастя, пані Поповіч, — Данкова мама хоч і прожила двадцять років серед українців, але мови їхньої не вивчила, — я прішла до вас, як мама до мами: що мені робити з моєю Лялею? До неї причіпився той Стефко… І не дає дівчині спокійно дурх штрасе [52] перейти. Він її… як те кажеться… переслідує. Він не хоче розуміти, що він, по-перше, молодий для неї, а цум цвайтенс… [53] що він має? Він ще ніким
52
Через вулицю (нім.).
53
По-друге (нім.).
Не знає Дарка, що мама говорила Лялі і що та відповіла, факт тільки той: на деякий час обидві мами заспокоїлись.
А втім, правду кажучи, ніхто тепер і не звертав великої уваги на настрої мам-добродійок. Товариське життя, якому Ляля дала поштовх, набрало такого розгону, що не тільки лементи, а навіть і сльози мам не в силі були б зупинити його.
Всі, починаючи від Улянича і кінчаючи Празьким, якому випала на долю роль старого діда, горіли виставою.
Діяльність клубу, про який ніколи й не снилося Веренчанці, силою факту виходила поза стіни шкільного будинку. Вечорами, коли відбувалися репетиції хору, шкільний паркан був обліплений сільською молоддю. Вже та сама обставина, що в державній установі, в якій на стінах висять портрети короля і королеви, співають українських народних пісень, підносила дух прибитого села. До того ж Улянич, всупереч завзятому протестові з боку дружини, таки настояв на тому, щоб до хору прийняли один альт і два тенори з сільської молоді.
Тепер коли попід шкільним будинком, тобто клубом, проходив хтось з примарії [54] чи жандарм у своїй формі канаркового кольору, то відчувалося чітко, що йде тимчасовий окупант.
Ось що зробила проста народна пісенька!
Одного ранку Дарка пробудилася від того, що хтось співав у саду. Скочила в сорочці до вікна, виглянула, й аж сльози набігли на очі: співає татусь!
Дарка перехилилась через підвіконня і теж заспівала в унісон з татком, тільки голосніше й фальшиво.
54
Міської управи.
Татко погрозив їй рукою: гай, гай, кого ти перекривляєш, дочко?
— Татусь, — простягла до нього руки, як це робила тепер Славочка, — татусь співав… Татко відпочив за канікули, правда? Я б хотіла… хотіла, щоб татко пішов вже на пенсію, тоді татко не перевтомлювався б навчанням і щодня співав би нам… Татусь!
Татко підійшов до вікна з лопатою в руках. Зблизька, особливо тепер, коли його лице було в тіні, здавався зовсім старою людиною.
Дитинко, дитинко… мене не навчання втомлює. З цим я міг би ще сто років жити приспівуючи. І не тому мені стало трохи легше на душі, що не ходжу в школу, а тому, що Манілу дав мені канікули… Ти не знаєш, — заговорив так, ніби на місці Дарки стояв домнул Локуіца, — яка це особлива насолода — мати певність, що за тобою ніхто не шпигує… Лягаю спати й знаю, що в мене попід вікнами ніхто не швендяє… Підійде до мене вуйко на вулиці, говорю з ним і не оглядаюся позад себе. Шкода тільки, шкода, що незабаром скінчиться мій спокій. Я, ти розумієш мене, дихаю неотруєним повітрям. От чому й на спів зібралося твоєму старому таткові…
Як докоряла собі Дарка, що зачепила татка! Співав собі й не думав про Манілу, а вона необережно нагадала таткові про нього. Не простить собі ніколи, що чорт підкусив її розпочати розмову з татком. Звичайно, тепер татко вже не співав більше. Дарка дала б собі відрубати палець, щоб тільки повернути таткові його попередній настрій. Та хіба настрій — це сани, якими можеш повернути, куди захочеш?
Як же це так,
Так от, довелося самому життю опам'ятати братію. А життя вже як приводить до пам'яті, то грунтовно.
Підготування до вистави у розпалі. Ляля цілими днями під логопедичним наглядом Стефка вчиться правильно вимовляти українські слова. Улянич, закотивши рукава вище ліктів і підперезавшись старим фартухом своєї тещі, малює декорації (пензель у нього завбільшки з віник). Ориська й Дарка заходилися фарбувати старі простирала, з яких мають вийти шаровари козакам. Празький виписує запрошення до Заставної, Кіцмані, ба навіть для декого з Чернівців. Костик цілими днями сидить перед дзеркалом і, як сам говорить, вивчає свою фізіономію, яку він повинен найближчими днями перетворити у принадне лице козака-запорожця, що в нього закохалася така красуня, як Ляля!
І от у цей гарячковий час сигуранца в Заставній відмовляє у візі на постановку п'єси на тій підставі, що п'єса, мовляв, за своїм змістом може пробуджувати антидержавні почуття серед народу, а своєю тенденцією спрямована на відірвання Північної Буковини від румунського королівства і приєднання її до Радянської України.
Це була така нісенітниця, така нісенітниця, що навіть татко, який досі з відомих причин тримався осторонь приготувань до вистави, прилюдно вибухнув обуренням на такі порядки. «От кретини, от квадратові ідіоти! — вигукував татко. — Вони не завдають собі навіть праці ознайомитися з змістом п'єси. Мають стандартну відмову і кожного разу сліпо передруковують, коли їм для візи потрапляє п'єса на українській мові».
Улянич, що найкраще за всіх знав румунську мову, написав до сигуранци довгий протест (над редакцією тексту чимало попрацював і татко), в якому з вбивчою логікою було доведено, що п'єса за своїм змістом абсолютно аполітична, отже, тим самим не може мати антидержавних політичних тенденцій. Це — інсценізація старої поеми, а зміст її такий: старий козак-запорожець бере на виховання сина свого товариша, який загинув в бою з турками. У старого козака є рідна дочка. Діти виховуються разом, думаючи, що вони брат і сестра. Коли ж хлопець став повнолітнім і настав час їхати йому на Січ, названий батько розповів, що він йому не рідний, а Оксана йому не сестра. Між молодими народжується кохання. Батько погоджується віддати за молодого козака свою дочку під умовою, що той побуде на Січі й набереться там запорозького гарту.
Проходить час. Молодий козак під час бою з турками потрапляє в полон і повертається звідти сліпим. Він звільняє кохану дівчину від слова, але вірна дівчина настоює, щоб повінчатися з сліпим.
П'єса є чистим апофеозом вірного кохання. До того ж і дією своєю відноситься до початку минулого віку, отже ж, аж ніяк не може мати на меті відірвання Північної Буковини від Румунського королівства і приєднання її до Радянського Союзу.
Остаточно відредагований текст протесту зачитано на загальних зборах клубу і одноголосно вирішено, що до цього меморандуму не можна ні одного слова додати, ні одного відняти.
Тепер усіх цікавило тільки одне: як сигуранца вийде з дурного становища. Адже їй признатися, що вона не читала п'єси зовсім, це однаково, що самій себе скомпрометувати. А сигуранца, як це всім відомо, завжди у всіх випадках виходить права! Що ж вони тепер заспівають?
Настрій серед братії не падав. Навпаки, всі ходили й потирали руки, злорадіючи над сигуранцою. Не припинялася й підготовка до вистави: дівчата шили шаровари, Улянич продовжував працювати над декораціями.
Відповідь прийшла порівняно швидко. Тепер братія мусила визнати, що в сигуранці на українських справах сидять не дурники, як могло комусь здаватися. Вони не тільки читали п'єсу, але, виявляється, вичитали в ній і те, чого не було написано і що хотіли приховати перед оком сигуранци автори протесту. В заяві-протесті написано, що п'єса — це «інсценізація старої поеми», а не вказано, хто її автор. Сигуранца допоможе пам'яті панів акторів і нагадає їм, що п'єса перероблена з поеми Тараса Шевченка «Невольник». А є закон, що всі, без винятку, твори Тараса Шевченка заборонено виголошувати прилюдно. Тут маленька, дещо вже приватного характеру приписка: щоб шановних ініціаторів вистави не вводити в оману, то сигуранца зазначає, що у виняткових випадках за спеціальним дозволом допускається іноді прилюдне виголошення деяких творів згаданого автора, але тільки на території міста Чернівців, а ні в якому разі і ні під яким виглядом по селах. Притому ще одне: у тексті зазначено, що це п'єса з «козацького життя». Козаків на Буковині ніколи не було, а водилися вони на островах Дніпра, і тому сигуранца вважає, що показувати п'єсу з козацького життя — це скеровувати думки буковинських селян на Придніпрянську Україну і сіяти в їх головах сумнів про їхнє румунське походження. До того ж козаки — це елемент, який вбивав і грабував поміщиків. З цього боку теж небезпечно показувати їх на сцені, бо це може призвести до небажаного соціального руху на селі.