Повнолітні діти
Шрифт:
На тата теж не могла дивитись. Погорджувала ним явно й уникала стрічі віч-на-віч. Аж вірити не хотілося, що це той самий золотий татусь. Тато… Все почувала до нього якусь дивну шану, що онесмілювала і клала наче перегороду між нею і татом. Може, це взялося ще з тих часів, як татко вчив її в школі і вона за звичаєм сільських дітей зверталася під час науки до тата «прошу пана».
Не раз думала тайком: «А прецінь це нічий, тільки мій татусь… мій золотий татусь… І якби я хотіла, то могла б навіть по лиці погладити татка…»
Не раз відчувала просто болючу тугу притулитись лицем до татового лиця і хоч раз сказати татові одне з тих гарних, солодких слів, що обсипала ними маму щодня від ніг до голови. Але на дорозі все стояла та невидима перегорода. Бо цей татусь був
Згодом підросла трохи і вже соромилася своїх дитинячих, наївних почувань до батька, хоч туги за дотиком татового лиця не визбулася навіть тоді, коли здала до п'ятого гімназійного.
Тепер мусила дожити до того, щоб таке довідатись про татка. Світ від цього видався таким брудним, таким не гідним того, щоб ходити по ньому, що не раз просила Ісуса, щоби забрав її до себе.
Вночі не могла тепер спати. Відгомін батькових кроків по підлозі, як і цілковита тиша за стіною однаково доводили Дарку до незрозумілого, темного розпачу.
Рано вставала роздражнена, як би в постійнім підгарячковім стані. Ходила й робила тепер все, як навпомацки. Старалася умовити себе, що це все — тільки злобна видумка Марці, але і годі було. По мамі вже було так пізнати, що навіть без Марці була б догадалася всього.
Мама тепер ходила повільніше й була до всіх ласкава. «Що за фальш — так усміхатись», — думала Дарка й воліла не ставати з мамою на розмову. Мама любила тепер годинами пересиджувати в спальні, примкнувши двері за собою. «А все ж таки соромиться», — пояснювала собі по-своєму Дарка й була в душі рада за маминого упокорення.
Раз якось влетіла Дарка до спальні, мабуть за ножицями, і відразу, ну, в ту мить встигла запримітити, як мама сполохано шусьнула чимось під капу ліжка. Дарка вдала, що не бачила нічого. Покрутилася по кімнаті і вибігла, як би нічого.
По обіді, як мама вийшла до городу, Дарка закралась до спальні на перешуки. Під капою не було вже нічого, крім наперстка й білих ниток. Даремне перетрушувала нічні столики. Нарешті знайшла: під ліжком мами кошичок із полотном. Розгорнула і аж ахнула з дива: в кошичку було повно білих і рожевих сорочинок. Обережно, начеб це жива дитина, а не її сорочинка, підняла одну з них двома пальцями вгору й трохи не скрикнула: сорочинка була у сам раз добра на її велику ляльку, а не на дитину. Поквапно зложила все, як було, і засунула під ліжко. Вийшла на ганок така схвильована, що аж руки трусилися. Зворушило її й те, що те все таке малюсіньке… таке малюсіньке… Чула жаль (хоч знала, що воно мусить так бути) до мами за те, що мама не втаємничила її в цю роботу. Адже колись усе разом шили для ляльок; разом нараджувалися, добирали мережива, крої… І стільки було радості, стільки сонця при тім… Тепер мама усе те сама робить. І того дня вперше спитала себе: кого вона воліла б більше — братчика чи сестричку? І на таке просте запитання не могла дати сама собі відповіді. Просто не знала, кого варт більше хотіти.
Уявляла, що як це буде хлопчик, то в хату прийде з ним багато кумедності. Адже ж за півтора року пошиють вже йому штанці, надягнуть татів капелюх на сам ніс, а Гафія приспівуватиме:
Шапко, шапко, куди йдеш, куди дитину ти ведеш?З дівчинкою нові надії протирали очі: її лялька, ця королева на вигнанні тепер, знову вернулась би до давніх своїх прав. Можна буде весь дім загатити ляльками без найменшої небезпеки для своєї поваги: все це було б ніби для втіхи молодшої сестрички.
Яке те все було б гарне і як весело було б мати молодших братчиків і сестричок! Якби… якби… діти могли приходити на світ без того… сорому для батьків.
Від того, що не спала по ночах, очі покотилися в глиб голови, залишаючи по собі тільки чорні кружева. Може, й на лиці марніше виглядала, бо бабця знову намагалася її якимись полинами годувати.
— Прошу мене лишити… прошу мене лишити… мені нічого не бракує, — боронилася Дарка, хоч часом аж язик підносило, щоб хлюпнути в лице правдою, як помиями: бабці й мамі.
Бабця
— Не говори дурниць, як не розумієш, — гримнула зовсім несподівано бабця на Дарку, як та знову брала за свідка своє здоров'я й відмовлялася від молока.
— Марнієш на очах, я вже говорила таткові сьогодні, що треба буде з тобою до лікаря поїхати…
Дарка спопеліла: священик з-за грат сповідальниці та лікар — це були дві особи, яким навіть на страшному суді треба визнати правду. Краще вже, стократ краще скоритись перед бабцею, як перед зовсім чужим чоловіком. Але як? Як заговорити про цей страшний сором, що впав на їх дім?
— Бабцю… — затялася, — бабцю… я бабці щось хочу сказати… тільки мені так соромно. Так страшенно… — але не докінчила, бо сльози, не дожидаючи дозволу, затопили в горлі дальше признання.
Потім обняла бабцю за шию і з затуленими повіками, червона, аж спітніла, викинула поза хвіртку серця:
— Бабця знає… мамця буде мати дитину… я знаю, як дитина береться… І мені так соромно, що мамця… Мені жити не хочеться… як подумаю… що люди собі про маму подумають…
Може, інакше думала, а інакше сказала, але бабця добре зрозуміла, бо тільки руки заломила. Дарка відразу збагнула, що занапастила себе навіки. Бабця вийшла з кімнати, залишаючи Дарку саму на ліжку без одного доброго чи навіть злого слова. Дарка лежала горілиць на отоманці й ждала на те, що мало зараз надійти. Була приготована, що влетить тут мама, тато, бабця, сусіди, зробиться рух, зачнуть її проклинати, виженуть з хати, з села навіть… Та тепер було Дарці чогось дуже все одно. Лежала, як мерлець, що жде тільки, щоб уже раз зачинили віко труни, бо гробу все одно не оминути йому. Коли клацнула клямка, Дарка зложила скоренько навхрест руки на грудях і помолилася ще: «Ісусе, зроби так, щоб я заснула тепер і більше не збудилася».
— Дарко!.. Дарцю!.. — Це був голос мами.
«Боже, — скавуліло щось у Дарці. — Боже, мама теж плаче…» І тієї миті наче зійшло на неї якесь світло, що огріло й осяяло, розпорошуючи своїм блиском усі сумніви, всі урази, всі жалі й гніви. Наче золоті ворота відчинились перед Даркою і вона враз із мамою ступила по той бік щастя й радості. Такої радості, що аж серце тане від неї.
— Дитино моя… — захлипала мама і взяла Дарку так в обійми, як колись, коли вона ще справді була малою дитиною. — Дитино моя… моя бідна дитино… що за непорозуміння… — цілувала вона й плакала.
Але коли б навіть тепер мама ані словечком не відзивалася, коли б навіть вийшла тепер з хати й більше не вернулася, то й так усе вже прощене й забуте. Бо любов, велика любов прорвала нагло всі греблі в Дарчинім серці й гатила почерез коридори серця, як весняна повінь. Потім лежали притулені одна до одної на мокрій від сліз подушці, а мама говорила:
— А ти знаєш, чому ти народилася? Ану, чи знаєш?.. Ану? Бачиш — не знаєш! То мама тобі скаже: тому, що мамця з татком любилися… любилися і хотіли мати таку, в сам раз таку дівчинку, як ти… А ти тепер, як татко з мамцею хочуть, щоб тобі не було нудно самій, щоб ти мала з ким жити, як ми повмираємо… тепер, як хочемо тобі подарувати маленького хлопчика… ти береш і плачеш… Чи не смішно, Дарухо? Дарухо, а ти не хотіла б мати маленького братчика? Такого пузатенького, з кучерявою голівкою, що бігав би за тобою, як та чубатенька курочка, що була в нас, і на кожну річ питався б: «Дя-дя (бо він прецінь не зможе так виразно відразу говорити), а тьо, тьо? А тьо?» Правда, що хотіла б, щоб був у нас такий малий карапузик? Ага, смієшся? Значить, ти хочеш те саме, що мамця і татко? Ага, зловили ми тепер пташка. А тепер подумай, дитинко, ти вже в мами панна з п'ятого гімназійного, подумай, як виглядав би за сто років світ, якби ані одна мама не вродила дитини? Знаєш, що тоді сталося б? Світ вигинув би! Прецінь, як ти виростеш, то теж будеш мати дитинку… а мамця буде кликати її внучкою… а твоя дитина буде теж мати дитинку… І так будемо жити всі навіть тоді, як нас на цвинтарі закопають… Тепер скажи мамці в очі замість плакати по кутках: ще гніваєшся на мамцю? Ну?