Повнолітні діти
Шрифт:
— Я тебе питаю, де ти до цього часу була?
— Ніде не була…
Дарка, певно, сказала це не таким, як завжди, голосом, бо мама звільняє її плече з своїх пальців й говорить з докором, вже без лайки:
— Тобі знову сіла муха на ніс.
Мама говорить не те, що думає. Мама знає, що це не звичайні химери в Дарки, а їй дошкулило щось. Тільки мама не хоче допитуватися, бо не має тепер часу для цього. Ось гора білизни чекає на неї.
Дарка йде до таткової кімнати. Там на день спущені штори на вікнах. Дарка лягає горілиць на отоманку і думає, як би це добре було, коли б вона могла бодай годину, бодай півгодини не думати. Але так не можна. Найдурніші
Зашаруділа портьєра. Хтось увійшов до кімнати. Може, мама? Ноги човгають по підлозі. Бабця.
«А все ж таки мамі зробилося жаль мене і послала бабцю сюди… Кохана мама, хіба це її вина, що має негарну дочку?»
Бабця, яка увійшла з світла, навпомацки знаходить отоманку і сідає на краєчку.
— Ти знаєш, Дарцю, сьогодні на обід твоя улюблена страва. Ану вгадай, що таке?
Дарці хочеться плакати: боже, боже, коли нарешті в цьому домі перестануть поводитися з нею, як з дитиною? Пів-Веренчанки вже рознюхало, що в них гриби на обід, а їй кажуть — «вгадай»! (Ні лісів, ні грибів у самій Веренчанці немає).
— Бабцю, у мене болить голова… я, може, засну… — придумує отаке Дарка, щоб відв'язатися від бабці.
— Не дивота, дитинко, не дивота… Така спека, а ти нарядилася у вовняну шапку… Чекай, я тобі зараз дам…
Бабця готова вже бігти по свої ліки від головного болю. Дарка бере її за руку (рука у бабці маленька, постягувана зморшками), а потім за обидві:
— Бабцю…
Бабця нахилилася над нею. Щось тепле, лоскотливе клубочиться в горлі. Дарка нагинає голову бабці собі до вуха і відпускає бабцину шию.
— Бабцю, в мене вже перестає голова боліти… Прошу нічого мені не робити… не треба. Тільки хай мамця прийде сюди…
Бабця не питається, чому вона не може заступити мами, не наполягає, щоб Дарка розкрила секрет, а покірно виходить з кімнати.
І від цього образу бабці, яка виходить навшпиньках (перед нею щойно зачинено хвірточку до серця), зразу стає гаряче в усьому тілі, а потім мокро в очах. Отакою застає мама Дарку. Це вже не та мама, що півгодини тому вибігла з кухні. Це добрий ангел, який з'явився тільки для того, щоб допомагати й рятувати.
— Що тобі, донечко?
Боже, тільки не таким голосом питати, тільки не таким, бо від нього хочеться не плакати, а ридати!
Дарка закидає руки за шию мамі, добру хвилину німо дивиться їй в очі, а потім питає, хоч і видно, як важко їй питати про це:
— Мамцю… мамцику… Прошу мені сказати… але прошу правду сказати: я дуже… погана?
Мама крутить головою так, ніби бджола вкусила її десь в саме око. Дарка відразу вірить мамі, що вона не така вже погана.
— Хто тобі таких дурниць наговорив, дитинко? Таж ти моя люба, гарненька доня! Хто має такі, як моя донечка, розумні, гарні, сірі-сірі оченята? Ну, хто? А хто має такі золоті, такі пишні коси, як моя дівчинка?
«А про веснянки мовчить… мовчить», — щипає щось Дарку за серце.
— А все-таки Ориська не має веснянок…
Мама цілує Дарку в лоб і ніс — в ті місця, де найбільше скупчилося веснянок.
— Дурненька моя панна! Весняночки на носі означають… здоров'я! Правда, правда! Ориська анемічна, й тому вона не має веснянок… Хіба ти не знаєш, що вона цілу зиму пила риб'ячий жир? Дурненька моя дівчинка, дурненька…
Тепер Дарка і собі сміється, і цей сміх звучить, як пісенька щастя. Потім якось непомітно Дарка опиняється в маминих обіймах. Лежать, притулившись одна до одної так близько, що Дарка чує, як б'ється живчик на маминій шиї. Щасливі своєю любов'ю, вони не відриваються одна від одної.
На другий день
Отака-то Ориська!
До Веренчанки приїхала з Відня директорова дочка Ляля. Дарка вийшла до чернівецького поїзда по газети таткові і тоді вперше побачила Лялю. Дарка з першого погляду розгляділа, що Ляля дуже тонка в поясі і напрочуд зграбна. Лялине лице зразу не сподобалося Дарці. Може, то була вина зачіски, але вся поверхня лиця у Лялі являла собою невеликий трикутник, і на цій обмеженій площі (Ляля носила тоді гривку до самих брів) розмістилась пара великих, довгастих зелених очей, довгий, може, дещо задовгий, породистий ніс. Так що для рота вже не ставало місця. Тому він вийшов малий, з тонкими, хоч чітко окресленими губами.
До такого обличчя треба було звикати, хоч і яке б воно вродливе не було.
Зважаючи на вечірню пору, Ляля була одягнена в плаття-костюм з зеленого сукна і кофточку, пошиту під гусарську куртку. Коли ж додати, що в руках цієї віденської директорової дочки була ще й тростинка, яку вона вертіла в руках, наче справжній гусар, то зрозуміло, що поява її на тихому веренчанському вокзалі викликала сенсацію.
Лялю анітрохи не бентежило те, що всі з цікавістю розглядали її. Навпаки, це, здавалося, ще більше підносило її настрій. Поки надійшов поїзд з Чернівців, Ляля не тільки встигла познайомитися з усією інтелігентною молоддю села (тут увійшло в традицію виходити до вечірнього поїзда не заради нього, а заради взаємних зустрічей), але й безапеляційно об'явила себе її ватажком. Тоді-то вона й познайомила офіційно Дарку з своїм братом Данком, з безробітним молодим учителем гімназії Дмитром Уляничем, старшим студентом юристом Петром Костиком і студентом першого курсу філософії Ярославом Празьким.
Зрозуміло, що всіх їх знала Дарка так само добре, як і вони її. Тільки до цієї хвилини вони, братія, — придумав таке слово Улянич, — ні Дарки, ні Ориськи не визнавали гідними свого товариства. Просто вважали їх ще за нещасних малюків. Тоді коли Улянич (сіре, безкольорове обличчя з парою глибоко посаджених меланхолійних очей), який іноді бував у Підгірських, ставився якось більше по-батьківському до Ориськи й Дарки, то Костик відносно них вів себе нетактовно.
Він уперто називав їх «дітками», в нього вистачало нахабства спитати іноді і при сторонніх людях: «Чи живі-здорові ляльки?», домагався по-дурному, щоб його величали «вуйком» і таке інше.
Дарка з Ориською мстили йому тим, що позаочі критикували його нещадно. Критикували в ньому все: і його розгойдану ходу, і його довгі, як у бузька, ноги, і його широкі, як лопати, долоні, і його «кінське» з велетенськими зубами лице, і його манеру тримати себе — одним словом, усе, що тільки кидалося їм в очі.
До Празького вони не мали симпатії тільки тому, що він близько дружив з Костиком. Можливо, коли б він знав, якою смішною здається його опецькувата, квадратна фігура на фоні того довготелесого Костика, то він з-за самолюбства не показувався б разом з ним. Але Празькому не було кому про це сказати. Звідсіль і пішло, що він з Костиком стали нерозлучними. До того ж лице в Празького було всіяне прищами, хоч сам він з усієї братії щодо Дарки й Ориськи вів себе найкультурніше. Мало того, що говорив їм «ви», але й на вулиці здоровкався з ними, як з дорослими. Взагалі, якби не прищі у Празького й та дружба з Костиком, то його навіть можна було б назвати приємним.