Повнолітні діти
Шрифт:
Дарка здалека бачить на пероні червону пляму Лялиної кофточки. Біля неї, як сателіти довкола сонця, всі білі чоловічі сорочки. Данко стоїть дещо віддалік. Він не сам. Коло нього Ориська. Її светр на його руці.
«Яка я дурна… яка я ще страшенно дурна», — бичує себе Дарка і попід вокзальні склади тінню, тінню виходить на залізницю. Сюди ввечері майже ніхто не ходить.
Враз Дарка чує за собою відгомін ще чиїхось кроків. Щораз скорішими, щораз ближчими стають ті кроки. Здається, що той хтось уже так близько, що вистачило
— Доки це я буду за вами гнатися, Дарко? — Данко справді дещо задихався. — Ай, яка ви… Заки ми впізнали вас, ви вже й зникли. Ляля сказала мені піти наздогнати…
«А, так це тому, що Ляля наказала!..»
— Не треба було наздоганяти… Я й так не вернуся.
— А чому?
— Тому що мені нема чого поміж вами шукати… — грубо відповідає Дарка.
Данко не чекав такої відповіді. Він розгубився від такого тону. Він ще не чув, щоб так відповідали людині на її чемне запитання.
— Ви сердитеся на мене, а я знаю за що. А між іншим… я хотів вас бачити. Лялю намовляв, щоб зайшла до вас і витягнула з хати, але їй не стає часу через того Стефка… І завжди ніби ідемо до вас, а тим часом спиняємося у Підгірських. Негарно, правда? Але чому ви самі не показуєтеся?
— Ви там концерт готуєте… Куди мені… Всі ви такі музикальні… — Вона добре знає, що цього не треба говорити. Можуть подумати, що вона маніжиться, як попова дочка, а по-друге, що вона хоче цим сказати? Викликати у Данка співчуття до себе?
Як це погано, боженьку, як погано, що Дарка часто зробить що-небудь, а пізніше уже подумає, що того не слід було робити.
— Ви кого маєте на думці? — питає з гідністю Данко і тим розважливим тоном підкреслює, що він старший за Дарку не тільки роками. — Може, вашу подружку Ориську? І що з того, що в неї справді чудовий голос. Ви думаєте, що голос то вже все? Ви так думаєте?
Смішака! Власне, вона, Дарка, так не думає.
На ставищі знімається мряка. Дерева, хати по той бік струмка — як за синюватою завісою. Чудесно пахне свіжою росою. На небі з'являються перші зорі. Миготливі, холодні, вони вибухають вогнищами то тут, то там на синьому небі.
— Я не люблю слухати Лялі… Вона хотіла б усіма командувати. Але цим разом я радо послухав її і побіг за вами. Добре я зробив?
— Ви старший від мене. Коли кажете, що добре, то мусить бути добре, — викручується Дарка від прямої відповіді:
— Це не має значення, що я старший. Чому ви не хочете зрозуміти, що я маю на думці?
Дарка мовчить. Це для Данка найкращий знак того, що вона дуже добре розуміє, що він має на думці.
— Чому ви не показуєтеся на репетиціях до концерту? Вам не хотілося б виступати у концерті?
Що за запитання! Само собою розуміється, що Дарка дуже хотіла б виступати в концерті, але в
Дарка мовчить, а Данко чекає на відповідь, повернувши в її бік лице.
Доки ж можна так мовчати?
— Я не маю слуху, — каже нарешті, добре усвідомлюючи, що цим обезцінює себе в його очах.
— Зовсім не маєте слуху? — питає Данко спроквола.
Що на це можна відповісти? Можна тільки похнюпити голову й мовчати.
— Не турбуйтеся, — потішає її Данко тоном досвідченої старшої людини, — серед музикантів мало щасливих. Коли б ви знали, як сумно скінчив своє життя такий геніальний скрипач, як Паганіні… Ваше щастя й без того відшукає вас…
«Щастя? — питають Дарчині вологі від хвилювання очі. — А що таке щастя? Мені добре, коли ти зі мною, сумно, коли тебе нема…»
Данко немов відчув, що Дарка в цю хвилину думає про нього. Загороджує їй стежку, стає напроти неї й зовсім тихо говорить:
— У вас гарні коси… У вас дуже гарні коси, — повторює він і кладе свою руку на Дарчині коси, на плечі.
Хтось показався на краю ставища, і Данкова рука сповзла з Дарчиних плечей. Проте вони не ідуть, а стоять, задивившись у воду, в якій відбивається місяць.
— Як тепер… на наших очах… впаде зоря з неба, то це буде знак, що нас з вами чекає велике щастя, — ворожить Данко.
Зірки пригвожджені до неба й не думають про те, що котрійсь з них треба впасти, щоб наділити щастям двох дітей на землі. Коли зорі не падають, то треба їх стягати самому. Данко веде себе так, ніби й справді понад їхніми головами пролетіла зірка щастя.
— Ви ще ніколи не зверталися до мене по імені… Скажіть тепер, дуже прошу, скажіть мені: Данку.
— Данку…
Данкові й цього ще замало. Він чекає, поки чоловік, що появився на ставищі, мине їх, потім бере Дарку за обидві руки й просить:
— Від сьогодні «ти» до кінця життя… добре? Так, Дарко? Тільки про це ніхто не повинен знати… Ти… ти… Дарка, — любується він цим словом.
Дарка починає вірити, що музичність не єдина запорука щастя. Починає вірити (бо дуже хоче, щоб воно так і. було), що щастя має свої секрети. Тільки воно одно знає, чому воно до декого навідується і непрохане, а іншого обминає тридесятими дорогами.
«Ні музичність, ні врода, ні багатство тут нічого не значить», — думає Дарка, ідучи з Данком під руку.
Коло брами він держить Дарчину руку в своїх так довго, що аж стає гаряче.
— Я ще жодної дівчини не поцілував у руку, але тебе… як хочеш… то поцілую… Щоб ти знала, що ти в мене понад усі інші…
Дарці знову доводиться замовчати. Тоді Данко цілує спочатку одну, потім другу руку.
Хтось зачиняє в хаті вікно. Дарка мусить замкнути за собою хвіртку. Без вечері, не турбуючись, що про неї подумають домашні, не роздягаючись, лягає у ліжко.