Повнолітні діти

Вільде Ірина

— Ти щаслива, Дарко, що їдеш у світ, а я мушу киснути в цій дірі…

Дарка сміялася в душі. З розповіді домнула Локуіци знала, що Чернівці були столицею проти Штефанештів, де по ринку проходжуються кози, як дома по парку. Але не хотіла розчаровувати Лідку. Хай їй здається, що Дарці дійсно вже так пощастило. Щоб не показати себе зовсім пограбованою життям, Лідка почала вихвалятися перед Даркою своїм перебуванням у приморському таборі:

— Коли б ти тільки знала, як нас там годували! Ти, певно, й на Великдень не їси того, що ми там щодня їли. І ще так було, що не видавали порцій, а можна було уплітати, скільки влізе. І не думай собі, що, може, тільки супу чи другого, але

винограду та кавунів. Слово честі, як не віриш мені! Приносили після обіду ківш винограду, і тріскай, скільки влізе! Слово честі! Не віриш?

Дарка вірила. Заманули їх, як свиней коритом, а та ще чваниться тим! Але у свиней хазяїн розраховує на сало, треба припускати, що й тут хазяїни розраховували на якісь прибутки…

— І що ви там робили? Тільки їли, відпочивали, купались у морі, спали і знову їли? І все? — Дарка вдає, що вона насміхається з Лідки та її морського табору, а Лідка ловиться на цей гачок і каже те, що при інших обставинах нізащо у світі не сказала б:

— Ні, не все. Чому все? Нас, крім того, вчили там військової справи. Ох, як же смішно дівчата прикладали гвинтівку до плеча! Тріснути можна було зо сміху! До того ж ми вивчали устав черчеташі, слухали лекції з… — і в ту хвилину, зорієнтувавшись, хто це її випитує та приблизно з якими намірами, аж змінилася на обличчі. — А що це тебе обходить? — накинулася на Дарку. — Ти яке маєш право мене випитувати, що ми там робили?

Тепер Лідка починає наступ на Дарку без всякої дипломатії, просто з мосту:

— А чому ти зараз у Штефанештах влаштувалася? Хто в тебе там є? Родичі? Знайомі?

— Є там таткові знайомі.

— Як же ж це твій татко може мати знайомих у Штефанештах? Ей, Дарко, ти щось крутиш? Крутиш, крутиш! Бач, як почервоніла! Ага, впіймалася, киця! Тепер ти вже не викрутишся переді мною! Нумо розказувати мені, що це за знайомі і звідкіля взялися, ваші знайомі…

— Що це тебе так обходить? Ну, таткові знайомі, ну, народний вчитель… ну, був з татком на курсах румунської мови позаторік у Яссах…

— А як прізвище того знайомого твого татка? І чому це йому, румунові, треба їхати на курси румунської мови? Адже курси були для тих, що не знали державної мови?

«Так, — подумала Дарка, — морський курорт дійсно не пропав даремно, — «державна мова»!»

— Знаєш, Лідко, це вже забагато…

— Дурна! Ти ж можеш назвати мені прізвище, яке тобі слина принесе, — чи ж я перевіряти буду?

В кімнату увійшла пані Дутка. За своїм звичаєм тримала руки на животі, вертячи двома великими пальцями. Коли Лідка скінчила, вона обізвалася:

— Я тільки одне знаю: де б панна Даруся не була, такої кухні, такого столу, такої постелі, такої опіки, як панна Даруся мала в мене, не буде ніде. Прикро тільки мені, що ви, панно Дарусю, не дали мені заздалегідь знати, що на цей рік не будете в Чернівцях, а то була б я собі когось іншого пошукала на станцію.

«Ой пані Дутка! Бодай тепер облиште своє скигління, бо воно мені так потрібне, як псові п'ята нога!»

— А найкраще, — тягла пані, не перестаючи крутити пальцями, — нікуди не виїздити з рідного місця. Ось як, наприклад, моя Лідзуня. Або й я. Чи повірив би хто, що, відколи я живу, не була ще моя нога на селі? А нащо мені? Що мені треба з села, то селяни принесуть мені те до міста… Якби панна Даруся більше слухала мене, то й сьогодні ходила б до гімназії в Чернівцях, як моя Лідзуня. Але панна Даруся не люблять слухати, ой не люблять!.. Лише фир… фир… І пішла за своїм богом… А так не треба було… Я говорила не раз панні Дарусі: панно Дарусю, прошу подумати, з ким панна Даруся товаришує… А що відповіла панна Даруся на те?

— Мамо, після обіду не

подають гірчиці. Досить! — прицитькнула на маму Лідка і, повернувшись спиною до матері, перевела розмову на інші рейки:

— Ти, Дарко, певно, хотіла б з Данилюком побачитися, що? А може, ти йому телеграмою дала знати, що ти у Чернівцях, і він зустрічав тебе на вокзалі? Признайся, Дарко, признайся, на коли ви назначили собі побачення? Чого мовчиш? Признайся!

Дарці згадався п'яний Манілу на Лялинім весіллі, як він примушував татка признатися йому.

Яка шкода, що поблизу немає когось подібного до домнула Чабана, який зробив би з Лідкою те, що з Манілу!

— А ти хто? Піп на сповіді, що я повинна тобі у всьому признаватися? Крім того, ти грубо помиляєшся, коли думаєш, що мене Данилюк цікавить…

— Ей, не цікавить? Не цікавить, кажеш? Можеш дати слово честі, що не цікавить? А мені щось інше розповідала Ориська…

— Ет, Ориська! Дурна інтриганка!

— Чому зразу й інтриганка? Вона тільки розповіла, як було… І смішно, що ти тепер так відпекуєшся, бігме, смішно, бо я знаю більше, ніж тобі здається! А признайся, все ж таки хотіла б побачитися з Данилюком? А, хотіла б? Шкода, що ти мені не написала перед тим, коли будеш у Чернівцях, а то я якраз вчора зустрічала його…

«Тук… тук… тук…» — стукає Дарці у висках, хоч на лиці й далі та сама іронічна байдужа маска.

Лідка задирає спідницю вище колін.

— Як тобі подобаються мої ноги? Правда, як атласові… Помацай, яка гладка шкіра. Мені говорила Ориська, що в Гіцах бояться загару. Фу, міщанки ідіотські! У нас загар — перша мода! Вчора іду Ратушевою і — кого я бачу? Ти чуєш? Данилюка з Лучікою Джорджеску! Домнішора навіть не у формі, а в білому вовняному платті, вишиванім вгорі біля шиї і внизу… Дуже гарний фасон! Він іде, розумієш, і думає собі, що його ніхто не бачить, і так нахилився, вже так нахилився до неї, що їх голови майже торкаються. Чекай, думаю, настрашу його! Як закашляю, а вони відскочили одне від одного, ніби їх хто окропом полляв. Я думала, що Богдан з помсти не поздоровкається зі мною, але ні — зняв кашкет, а потім (ти знаєш мою натуру!) я оглянулася за ними і бачу, слово честі, що бачу, як він її держить за лікоть… Ах, думаю собі, мерзотнику ти поганий! То на канікулах у Веренчанці крутив ти голову одній, а тепер — другій? Вона випитувала його щось, напевно, хто я така і звідки він мене знає… Ориська розповідала, що румунки страшенно ревниві… Добре, Дарко, що ти виїжджаєш з Чернівців, а то б тобі Джорджеску випалила очі сірчаною кислотою. Ха-ха-ха!

«Тук… тук… тук…» — не перестає стукати у скронях. До цього нестерпного стукоту приєднується ще й неприємний шум у вухах. Смішно, справді смішно було, коли б Данко через Дарку мав закинути свої музичні дуети з Лучікою.

І хто б то зважав на базікання такої особи, як Лідка!

Добре, згода, все це добре, але чого це так серце болить? Звідки цей приголомшуючий біль, що, коли б не тримати його на прив'язі, — міг би нещастя накоїти?..

І постають у Дарчиній пам'яті в тому ж порядку, що їх читала у книжці, слова Ольги Кобилянської:

«Я могла б вмерти з жалю, коли б той, котрого би я любила, покинув, але ніколи-ніколи у світі не здержувала б його при собі, коли б він хотів мене покинути. Лучче вмерти, ніж коритися, ніж просити милостині».

Так, краще вмерти, як просити милостині у любові! І Дарка вирішує в ту ж мить: не піде вона до Стефка! Не треба, щоб Данко й знав, що вона в Чернівцях сьогодні. Хай проходжується собі з дочкою префекта, хай підтримує її за лікоть, щоб часом ніженьки не оббила собі об камінець, хай любується її новим платтям, вишиваним знизу і зверху!