Повнолітні діти
Шрифт:
— А я чекаю ще на відповідь з Штефанештів. Не знаю, коли відпише домнішора Зоя… Як буде відповідь, тоді й поїду, а коли це буде — не знаю…
— Як шкода, ей, як шкода! — тре Данко розгублено чоло. — Але знаєш що? — його голос набирає владних ноток. — У Чернівцях мусиш зупинитися і один день присвятити мені. Добре?
Дарка мліє від страху, бо ж Данко так безпечно, так голосно говорить про ці речі. Навіть коли у вікні не видно нічиєї голови, то де запорука, що та голова не причаїлася за занавіскою і не слухає цю розмову? Адже ж од вікон
— Я ж не знаю точно, коли я буду в Чернівцях, — шепче Дарка, щоб дати зрозуміти Данкові, що їм треба бути обережними.
Данко відразу зрозумів її і зробив ще більшу необережність: взяв рукою її голову і, нагинаючи її до свого вуха, прошепотів:
— Тоді телеграфуй мені…
Збентежена відчайдушною сміливістю Данка, Дарка виривається від нього, для безпеки відгороджується хвірткою (зовсім здичавів хлопчисько на човні!) і киває головою, що так, що буде телеграфувати, хоч заздалегідь знає, що цього не буде.
Невже він не розуміє, що Веренчанка — це село, а не місто? Невже він не догадується, що коли б Дарка справді подала тут на пошті телеграму на його адресу, то ще цього самого дня знали б про це дід, та баба, та ціла громада?
Дарка миттю знаходить куди кращий, куди певніший спосіб порозуміння з Данком: коли вона приїде у Чернівці, піде до Стефка Підгірського, а той уже повідомить про те, що вона приїхала і куди прийти на побачення з нею.
Поки що хай здається Данкові, що вона справді вже настільки незалежна від мами-тата, що може вільно умовлятися телеграфно з хлопцями, як доросла особа.
Ще про одне хотілося б заговорити Дарці з Данком. Не знає тільки, як підійти до цієї розмови. Почуття справедливості підказує Дарці, що вона не має жодного права питати його про ці справи. У Чернівцях чекає на Данка не тільки музична школа, але й Лучіка Джорджеску.
Дарка заходить здалеку:
— Ти, напевно, вже стужився за своєю музичною школою?..
— О так, — відверто признається Данко, — відчуваю іноді брак повітря нашого концертного залу… Ти ще ніколи не виступала на сцені? Ні? Так ти не знаєш цього особливого почуття, коли стоїш перед прірвою темного залу і чекаєш, що нагряне на тебе звідтіль… Але в цьому році я готуюся до атестату зрілості і музика хай вибачить мені…
«Музика то вибачить, але чи вибачить вона?»
В Данка спостережливе око. Він відразу помітив зміну в настрої Дарки.
— Не можна нічого поганого думати, Дарцю, — погрожує їй пальцем, — бо тоді матимеш справу зі мною…
Дарка засоромлена: її впіймали на гарячому, але щаслива. Вона опускає повіки й тільки збирається підняти їх знову і ще раз переконатися, що не можна не вірити його очам, як за спиною звучить бабцин голос:
— Дарцю, а ку-ку? Ану подивись, хто тебе чекає! Скажи, Славуню, Дарці, скажи: «Па-па».
— Па-па, — лепече Славочка.
Ясно, що Дарці не пасувало далі стояти з Данком. Обоє вони були такі збентежені зайвим свідком їх розмови, що навіть не подали
Данко зняв кашкет, щоб привітатися з бабцею, і так вже й не надів його на голову.
Дарка кипіла вся з досади на бабцину безтактність. Стільки років прожити на білому світі й досі ще не знати, що годиться, а чого не годиться! Та, згадавши, що бабця дійшла до тієї межі віку, поза якою втрачається вже контроль над своїми словами і вчинками, Дарка вибачає бабці.
На другий день Дарка прокинулася удосвіта. За вікном стояла сіра пелена, де-не-де тільки пронизана червоними нитками сонця. Обережно, щоб не наробити шуму, Дарка встала з ліжка і, накинувши на себе простирало, тихенько відчинила вікно й перехилилася у садок.
Сад ще спав. Дерева від ранкового холоду постулювалися, як тюльпани. Роса на траві мала вже полиновий колір перших приморозків.
Закінчувалася п'ята година. Ранковий поїзд на Чернівці відходить через три години. Данко звечора завів будильник і тому тепер, напевно, ще безтурботно спить. Дарка уявила собі на подушці його загоріле, з лущинкою на носі лице, чуб у вихорах. Материнське чуття підступило до серця:
«Ти спи, я охоронятиму твій сон».
Стояла, спершись на підвіконня, а в думках — коло нього, аж поки він прокинувся, умився, зібрав свої речі. Коли ж Данко сів снідати, Дарка відступила від нього, бо настав день і всі в хаті (за винятком Славочки) піднялися на ноги.
Все ж таки не в силі була Дарка сидіти в хаті в той ранок. Вона ходила по садку і, щоб не викликати ні в кого підозріння, поралася біля айстр, виполюючи поміж ними бур'яни, підпираючи слабших сильнішими.
«Прийде такий час, що, як його наречена, я матиму право на очах усіх проводжати його з квітами на вокзал. І ніхто не осудить, а будуть усі дивуватися і заздрити, що мені випало щастя бути його нареченою…»
І зараз же чує Дарка тверезий голос мами або бабці, хоч їх самих і близько немає:
«Дурне надією багатіє… Мрії, мрії, все це тільки мрії…»
«Не буду мріяти, — дає собі клятву Дарка, — не буду полохати своєї долі. Хай вона сама вирішує».
XXVII
Четвертий день, як Данка немає у Веренчанці. Дарця носиться з томиком Кобилянської, як з молитовником. Тепер для кожного поруху свого серця знаходить вона відповідне місце в цій книзі!
Четвертий день нема Данка, і Дарка читає: «Був і нема», а перед тим: «Чи ти, Марто, не згубилася коли у своїм житті від своєї матері у великім місті? Я згубилася раз семилітньою дитиною — і таку розпуку, і жаль, і страх той відчувала я вдруге лише тоді, коли побачилася раптом без нього».
Четвертого дня понад вечір приходить коротка, проте ясна відповідь телеграфом від домнішори Зої: «Прийнята заочно. Телеграфуйте день приїзду».
— Поїдеш полудневим поїздом, — практично вирішує мама, — матимеш ще півтори години до бухарестського поїзда. От і добре.