Повнолітні діти
Шрифт:
— Якої ви справедливості хочете, Іванчук?
— Як це «якої»? Найзвичайнісінької… Хай би я віддав насамперед румунам усі кривди, що вони заподіяли нам за ці роки… Хай би повідбирав насамперед у них всі до одної школи, повиганяв усіх румунів з державних посад, заборонив румунським ремісникам мати власні майстерні, не допускав їх молодь у вищі школи, спаплюжив би їх історію, заборонив би, як вони роблять з нашим Франком і Шевченком, читати їхніх класиків, наплював би їм так у лиця, як вони нам плюють… а
— Ні, ви, Іванчук, неможливі! Тоді не можна було б і говорити про дружбу, бо румуни конче б захотіли дати нам реванш, а ви, діставши реванш, думали б, як би вам у свою чергу знов помститися… Така політика, що її пропагуєте ви, — політика реваншизму, тільки ллє воду на млинок буржуазного уряду.
— А то чому?
— Бо ви намагаєтеся відвернути увагу тих же ремісників, тих же селян від основного — боротьби за свої права — і посварити їх поміж собою на радість та втіху їх експлуататорів… Як бачите, історія про білого бичка…
— Значить, прощати, так?
— Не прощати, а вивчити й зрозуміти історичні умови… А потім, — що головне, чого ви не хочете зрозуміти, — розглядати історичні явища в їх соціальному профілі…
— Що ви мені, «товаришу» Оріховський, вічно з своїм соціалізмом, той… Для мене, — якщо маю бути щирим, — комуніст-українець така сама зараза, як і комуніст-єврей, румун чи поляк…
— Скоро ж ви «інтернаціоналістом» стали! — розсміявся Оріховський.
Іванчук, відчувши свій промах, налився кров'ю і хрипло вигукнув:
— Я… перестріляв би їх усіх!
— Скоро ви стріляєте людей…
— Бо ми не пацифісти, якими ви хотіли б нас зробити! Братерство, дружба народів — це фата моргана, пане Оріховський, кінь реготався б з цієї комедії. Український народ не хоче жодних союзів… Протягом усієї своєї історії нічого й не робили українці, як вічно з кимсь союзились, і вічно їх обманювали… Тому ми нікому не віримо вже! Український народ хоче зажити самостійним, ні від кого не залежним життям… від Сану до Дону!
— Стримайтеся, Іванчук, і не розписуйтеся за сорокамільйонний український народ, бо він ще в сімнадцятому році перед цілим світом заявив, чого він хоче й з ким йому по дорозі. Між іншим, у вас непоганий апетит. Самостійна Україна, а ви — міністр внутрішніх справ у тій Україні?.. Уявляю собі, з якою насолодою розправлялися б ви з неукраїнським населенням! Та й… з українським також. З не вигідним вам, звичайно…
— А я вам ще раз кажу, що ми не пацифісти… Ми… ми — нащадки Шевченкових гайдамаків, до сто чортів і одного!
— Не блюзнірствуйте, Іванчук. То були народні месники, а ви… — і, заклавши руки в кишені, він продекламував:
Я боюся любові! Зненависть — мійКоли Оріховський скінчив досить довгий, в такому ж стилі від початку до кінця вірш, Гиньо вигукнув:
— І що тут поганого? Свята правда: «Я боюся любові! Зненависть — мій бог…» До холери ясної, та під таким віршем я зараз підписуюся руками й ногами!
— Ха-ха-ха! — засміялася Наталка, аж очі заблищали в неї від сліз. — Ха-ха-ха! Браво, Гиню, браво! Та це ж переклад одного з Віршів Тудоряну!
Іванчук вилупив очі. Такої дурної фізіономії Дарка ще не бачила.
— Свинство! Провокація! Підла, огидна провокація! Який чорт міг знати, що ви пуститеся на такий трюк… Звідки міг я, до холери ясної, знати, що то вірш Тудоряну?
— Тим щиріше воно вийшло у вас, Іванчук! Самі ви видали себе з головою. Під віршами Тудоряну ви підписуєтеся руками й ногами. Виходить, вам по дорозі?
— Неправда! Нам не по дорозі з тудорянами, але й не хочемо йти разом з комуністами… Ось наша політичне кредо!
Оріховський, видимо, почав втрачати терпець:
— З вами важко говорити, Іванчук, бо ви заперечуєте самі собі… До чого ж закликає у своїх поезіях Тудоряну? Палити, вбивати, грабувати й смакувати людську кров, як патоку. І ви ж хочете цього самого. Вам теж приємний солоний запах крові. Отже, логічно кажучи, жодної різниці поміж вами й немає.
— Ви мене ображаєте! Рахуйтеся з словами, той… — Гиневі очі налилися кров'ю, як у кролика. — Ви не забувайте, що я маю життям боронити честь нації і свою власну… Равлюк, Стефо, ви чого мовчите? Ви ж теж… маєте бути членами корпорації!..
Стефа зашарілася і стала нервово витирати хусточкою долоні. Оріховський зробив знак головою, що вона може говорити.
— Я не думала, що сьогоднішні збори повернуться в такий бік… Я дуже розчарована, коли не сказати більше. Ми всі знали, що в Оріховських є деякі симпатії до червоної Росії… Про це не говорилося відкрито, але це відчувалося… Але сьогодні пан, чи то пак товариш Оріховський…
— Для вас може бути «пан», — підказав їй Оріховський. Вона механічно подякувала йому кивком голови.
— Пан Оріховський поставив питання зовсім відверто. Я скажу від себе, що мені ніколи, при будь-яких обставинах, не може бути близьким румун, поляк, мадяр чи хоча б росіянин… Але от що… я бачу… я так відчуваю… я питаю: чого хочуть комуністи? Хочуть, я, здається, не помиляюся, вони хочуть, щоб державну владу прибрала в свої руки вулиця… Та неусвідомлена, темна, культурно відстала маса…
Оріховський опустив цигарку, яку щойно збирався запалити:
— Ага! А що ж ви все розпинаєтеся за народ? Хто ж це, скажіть мені, збирається класти душу й тіло за нашу свободу?