Повнолітні діти
Шрифт:
Вони мусили здогадатися, що, власне, не було з чого сміятися (ніхто не повірив би, що бабуся, яка в шість разів старша за неї, сміється там, де не треба!), бо щось прошептали між собою в другій кімнаті і тато хотів навіть вернути Дарці гроші за листівку.
А бабуся, забувши, що за хвилину перед цим ще з листівки сміялася, почала тепер хвалити її.
Тоді щось сталося з Даркою. Забула, що перед нею бабуся (вшестеро старша за неї), забула, що то такий день, коли вона повинна до всіх чемна бути, вихопила листівку з рук бабуні і подерла
Це називався день народження.
Мабуть, тільки тому, що то був Дарчин день, не дісталося їй від матері нічого за це нечуване зухвальство. Аж не хотілося вірити: ніхто їй ані слова!
На другий рік, в той самий день, дістала Дарка аж дві листівки. Сам листоноша вручав їх Дарці. Справді! На одній листівці був намальований кошик з квітами, а на другій — голова вродливої дівчинки. Якби не вуста й ніс, то можна було б ту дівчинку прийняти за Дарку. Така схожа була.
Дарка зразу втішилася, як дурна, але пізніше мусила соромитися своєї радості. На листівці з квітами був підпис «Твої батьки», а на тій, з дівчинкою: «Твоя бабуня». З цього Дарка відразу зрозуміла, що то домашні написали. Було прикро, що в хаті не забули ще минулої неприємної пригоди. Цей день народження теж не вдався.
Третього року не прийшла вже картка ні від батьків, ні від бабуні. Дарка полегшено зітхнула: історія з листівкою канула в вічність.
На чотирнадцятому році життя стрінула Дарку нова несподіванка. Дарка носила стрічки у волоссі вже «по-паннянськи», а нова домашня робітниця, яка стала на службу на літо, з веління бабці говорила Дарці на «ви».
Мамця сказала на це:
— Я вважаю, що тобі ще заскоро записуватись у панни, але коли бабця так хоче…
Якось вранці збудилася Дарка досить пізненько: сонце вже закотилося за другу половину вікна. Думка була за тим, щоб відразу встати, але голова ваготіла й не могла розлучитись із подушкою. В устах було якось так, як по добре невиспаній ночі, хоч цієї ночі спалося а спалося…
З подвір'я заторохкотів віз на снопи: мусив вже зо три рази обернути.
Станула по своїй любій звичці в ліжку відразу на ноги (скільки було вже балачки про те, що пружини з ліжечка повилітають!) і відразу присіла задихана з страху: з лівого боку на сорочці червона, ще свіжа кров…
Метнулася до простирадла: ті самі ще свіжі сліди…
Впала на ліжко, скорчивши під груди коліна, і так перечікувала, аж прогуде гураган першого страху. Думки і собі розбіглися всі до одної, поховалися по кутках, не здатні з переляку до ніякого діла.
Тільки в передсінку свідомості змагалися зі собою неясні відомості з певними здогадами…
«Таке», а саме, може, тільки йому подібне, з жінками буває… Але чи вже так завчасу… Чи в пізнішім віці… невідомо. Нема теж певних відомостей про те, чи таке трапляється з всіма жінками, чи тільки з тими, що мають родити дітей… І чи «воно» приходить постійно, напевно з літами, чи тільки як злий знак…
Але — роздумування на пізніше. Тепер треба чину. Вже. В цій хвилині. Перш за все затерти сліди своєї ганьби. Сорочку можна випрати. Взяти нишком з собою і у ставку випрати. Адже бували вже випадки, що півдому шукало за Дарчиною нічною сорочкою, а вона преспокійно лежала собі, наприклад, у вітальні на фотелі. Зможе й цим разом кудись «задітися». Плями з простирадла найкраще виловити щіточкою для зубів. Знову ж — неясного походження, розпливчасті, вогкі плями на простирадлі можуть кинути й інше підозріння. Нехай. Все інакше краще від «того».
Далі: кров тамується холодними металами і окладами [2] з холодної води (вода з їх криниці зимна-зимна). Це вона знала. І це вона зробить.
Все ж таки ці заходи не багато помогли. Кров вправді спинилася, але взяли такі сильні болі, що здавалося, сама смерть станула з косою перед очі.
Ціле щастя, що дома було, власне, по сварці без перепросин і ніхто не звертав на неї уваги.
І добре, що можна було їсти й бути певним, що за тобою ніхто не слідкує.
2
Компресами.
Та від цього анітрохи не змаліло нещастя. Навпаки, чим більше старалася злегковажити цей випадок у своїх очах, тим зростав він до більших розмірів. Як навмисне. Кров, жива кров — це не жарти.
Соромно і боляче (дійшла до того, що вона, Дарка, мусить в подруги Ориськи «радитись») було говорити про це з Ориською, але кому мала розказати Дарка своє горе, коли з мамою була у гніві.
Ориська вислухала її очима й вухами, а потім сказала свою думку:
— Ти будеш мати дитину.
Дарка зблідла, але скоро зарожевілася й засміялася: прецінь дитини не мається ні з цього ні з того. По-друге, в ту справу все мусить бути якийсь мужчина вмішаний. Ні, ні… Ориська помиляється. Це мусить бути щось іншого.
Та Ориська таки стояла при своїм.
— А я тобі кажу, Дарко, що таки будеш мати дитину… Ти все думаєш, що я нічого не знаю, а я, може, більше від тебе бачила… Так… В нас заки корова мала мати телятко, то з неї кров ішла… слово честі…
— Ой Орисько… або я корова? — хотіла відразу перебити цю пусту балаканину Дарка.
— Добре… а чи ти знаєш, що з жінки теж іде кров, як вона має мати дитину?.. Ти знаєш, раз післала мене мама до Петрихи по квасне тісто… Я влітаю до хати, а вона якраз має дитину… Кажу тобі — вся постіль від крові… аж по хаті було нею чути… Так, як би свиню зарізали…
Ориська таки дурна. І хоч чваниться, що все знає, видно, що нічого не розуміє. Ну як дитина? Отак собі — заболіло в животі і вже дитина?
— А від кого мала б я мати дитину? — спитала зачутим у селі, хоч і незрозумілим щодо свого змісту, терміном.