Повнолітні діти
Шрифт:
Ориська аж очі вирячила. Ага, вона, певно, «забула», що дитина може тільки «від когось» бути! Ну, а що ж тепер? Але Ориська на це питання має відповідь. Жива кров мусить бути предвісником народин живої людини.
— Дарко, ти так все пискуєш до мами… чи ти думаєш, що бог не міг за кару так зробити, щоб… ти без нікого мала дитину?..
— Іди… Іди… такого ще відколи світ світом не бувало… — борониться самопевно Дарка.
— Не вір, добре, не вір, що бог, як хоче, то може все зробити… — остерігає і загрожує водночас Ориська.
Дарка не відважується заперечити божої могучості й гніву.
Акт прогнання прабатьків з раю блідне перед чудом планетарної системи. Звізди ховаються в тінь перед загадкою безсмертності душі. Безсмертність душі зводиться до природного явища перед тайною самого бога в трьох особах.
Справді: той бог все може. Добре і зле. Ще одне, може, вже останнє прохання до приятельки:
— Орисько, я тебе дуже прошу… Не кажи нікому, що я, може, буду дитину мати… Навіть якби я вмерла… то не кажи нікому чому…
Орисьці стають сльози на очах.
— Що ти говориш, Дарко… Боже, що ти говориш…
Вона хоче розрадити її своїм цілунком, але Дарка не допускає до цього:
— Що ти мені поможеш?.. Що можеш ти мені помогти?
Не договорює багато, іде собі навіть без «па», самітна, недоступна, майже горда у своїй самоті. Ориська не задержує, не забігає, лише стоїть і дивиться: хто б то подумав, хто б то подумав, що Дарка за свою зухвалість до мами піде так марно зі світа?
За ясенами попівства нова хвиля тверезості вдаряє на розгарячкований Дарчин розум: це неможливо, щоб вона мала мати дитину… Таки ні… Хоч, — згадує всі надприродні сили, — це правда, що бог може зробити все, що захоче… Це свята правда…
Ні, ні, сто разів ні… це не буде дитина. Але що саме — вона не знає. Одно лише знає певно: це щось, чого треба соромитись…
Сльози товпляться до очей, і серце таке маленьке, як порошинка. Аж жаль того власного бідного серця.
Нещастя цілих вакацій збігаються тепер до одного роздоріжжя, в'яжуться в один вузол і давлять, ой, як давлять ним те бідне, маленьке, як порошинка, серце…
Вона нагадує собі і те, що вона вже ніколи Данковою жінкою не буде, і те, що замість до гімназії піде на громадську толоку гуси пасти (навмисне не хоче пам'ятати, що мама, вже після того як татко це сказав, приміряла їй сукенку, яка прецінь тільки для гімназії шилася), і те, що мама не мала ані вуха, ані серця для її нещастя, а тепер ще це страхіття звалюється на те, що їй нічого додому вертатись. Стає і наслуховує хвилину: може, знайдеться хоч одна така думка, що промовить слово за домом, але коли нема ні одної такої, западає знову постанова: додому більше не вертатись.
— Адже, — підлабузнюється і визиває бога, — бог може зробити так, щоб того всього в одній хвилині не було… Стою тут на вулиці… без дому й мами, а може так статися зараз, якби тільки бог так схотів, що можу знайтися дома… в ліжку з мамою… І можу бути відразу вже й на музику записана…
Вона знає, що так не станеться. Але хоче тільки, щоб там, в небі, знали, як вона вірить у їхню силу. Просто хоче перекупити їх своєю вірою і забезпечити себе перед їх гнівом. Тепер, коли вже певна, що віддала себе вищій оцінці і нічого дуже злого їй не станеться, ще раз закріплює свою
Вечір уже закидає свої сіті над землею і чути десь зітхання вмираючого дня. Пахне солом'яним димом по селу і парою готовлених вечер. Чути бренькіт дзвіночків худоби, що повертає з поля, і м'який відгомін босих ніг по битих стежках.
Людські переклики і черговий гавкіт псів нагадують, що робітники вже вернулися з поля. Значить, вечір таки надобре розпаношується по землі.
Дарка йде дорогою, що веде до сусіднього села, і думає: «Мушу відтепер більше, як досі, любити небо й траву… Бо вони будуть моїм домом».
За хатами надбігає з піль теплий вітрець і аж до ніг стелиться, щоб дальше, тільки дальше, йти… І хоч уже давно забулося, коли сонце замкнуло двері за собою, а страху ані сліду. «Новий дім» — небо засвічує всі лампи щодо одної: так ясно, що можна розпізнати, якого кольору придорожні квітки.
Якісь люди минають і йдуть далі. Це тільки утверджує в тому переконанні, що нічого незвичайного не твориться: люди навіть не дивуються, що вона йде сама полем… Видно, так уже мусило бути й буде.
Перші, невиразні світелка з сусіднього села чогось приспішують биття серця. Вона ж уже за готарем [3] , в чужім селі між чужими людьми. Доходить до села й відразу почуває, що вступає в новий, досі тільки з оповідань бувальців знаний світ.
Треба буде проситися на ніч. Треба буде видумувати історію про злу мачуху або батька-п'яницю. Треба буде на «службу годитись». Ах, треба буде забути, чим досі булося.
А ніч вже на п'яти ступає. Страх перед чужим селом і людьми заходить з одної, то з другої сторони коло Дарчиного серця. Лапне за душу, що аж мурашки побіжать спиною від того дотику, причаїться, потім знову на іншому місці дасть знати про те, що він ані на крок не відступає від Дарчиного серця. Пошук нічлігу з романтичної пригоди переходить у прикру конечність.
3
Межею, що розділяє землі сіл.
Хат у селі — як муравлищ на зрубі: до котрих дверей застукати?
Дарка числить до десяти: до десятої хати підійде. Десята хата мало що інша від прочих дев'яти: під гонтами і з одною лише освітленою половиною.
Дарка заходить у браму на подвір'я, а звідти просто через відчинені наростіж двері до хати.
Якась жінка, молода й непривітна, порається коло кулеші на кухні; решта родини розкинена по всіх кутках хати.
— Що скажеш, дівчино? — питає, як би спішилася в роботі, молодиця.
Тон голосу молодиці онесмілює Дарку, вибиває за одним махом весь порядок слів.
— Чи не могла б я у вас переночувати?.. — питається якось по-дурному, ніби заздалегідь було так умовлено і вона тільки для певності питає ще раз.
— А ти чия? Ніби звідки?.. — втручається з цікавістю, хоч теж не дуже привітно, газда. Невідомо, батько чи чоловік молодиці.
Дарка не приготована на таке питання на самому вступі. Ще не може рішитися, котрого концепту вхопитись (мачухи чи батька-п'яниці), як молодиця каже до неї: