Повнолітні діти
Шрифт:
«Що пише той Тудоряну?» — надіслала Дарка записку Оріховській.
Та доки прийшла відповідь від Оріховської, Дарка вже пригадала собі, що про цього поета чула ще перед іспитом з уст самого татка.
Оріховська ледве глянула на записку, зім'яла її в кулаці.
— Шовініст і слов'яножер, — шепнула Дарці, торкаючись губами її вуха.
— Хто з панночок має гарний, чіткий почерк? — запитує учитель.
— Романовська! Наталка Романовська! — загудів клас.
Учитель дивився на обличчя учениць, поки не побачив одну,
— Домнішора! Прошу до дошки. Підпишіться, — сказав лагідно, наче просив.
Романовська вивела геометричними, чепурними літерами: «Наталка Романовська».
— Я просив підписати по-румунському, — зауважив учитель.
Романовська стерла губкою написане і написала, як бажав учитель.
Учитель нахилився до дошки, хоч, напевно, не був короткозорий, а потім пильно подивився на Романовську:
— Чи ви справді так мало знаєте румунську?
Романовська з острахом озирнулася навколо: що це значить? Учитель посміхнувся. Догадався, очевидно, що учениця не розуміє натяку. Взяв кінчиками дуже випещених пальців крейду з Наталчиних рук, перекреслив те, що вона написала, і, похитуючи головою в Наталчин бік, вивів присадкуватими збитими літерами: «Наталія Романовські».
— Це в дусі нашої мови, і прошу так підписуватися в мене. Це стосується всіх учениць. Звертаю увагу, що всякі пом'якшення, всякі не згідні з духом румунської мови закінчення на «а» вважатиму за орфографічні помилки і відповідно до них буду виставляти оцінки. Список учениць приготувати мені прошу домнішору Сидір. Романовські, ідіть на місце.
Наталка попленталася до парти. Глянула на свій каліграфічний підпис на чернетці і затулила лице долонями.
Учитель був несправедливий. Чотири роки підряд список учениць виготовляла завжди Романовська, яка була найкращою рисувальницею на весь клас, а може, навіть на всю жіночу гімназію. Ніхто нічого не сказав, але відчувалося, що клас не погоджується з вчинком учителя. Усі знали, що Романовській завдана моральна кривда і права вона, а не вчитель. Але всі мовчали.
Мігалаке виписав на дошці назви нових підручників і лекцій для п'ятого класу. Учениці переписали їх до своїх зошитів. Урок закінчувався.
Враження від першого дня навчання у школі не були ані прикрі, ані милі. Були важкі.
II
Перша неділя у місті припала на теплий, пронизаний уже осіннім повітрям день. Гойдалося сонце над землею, і серце у грудях було вистелене чимось шовково-м'яким. Лідка крутиться по хаті, наче бджола на леваді. Дарка приводить до порядку своє довге непокірне волосся.
— Ти не зав'єш собі волосся? — допитується Лідка, вся у дрібних, смішних кучерях.
Дарка тільки здивовано дивиться на неї:
— А навіщо?
Хотіла б сказати Лідці, що вона не має потреби припікати своє волосся, бо Данко цього літа і без того назвав її коси
Тоді Лідчина мама з білим, немов пареним, обличчям каже в оборону Дарки:
— Панна Даруся має таке гарне волоссячко, що гріх був би припікати його.
Господиня виходить з кімнати, а Лідка знову до Дарки:
— Слухай, ти не маєш пилочки для нігтів? Слухай, — каже Лідка, — тобі слід трохи більше дбати про себе. Подивися лише на свої панчохи! Чому не купиш собі рожевого лаку для нігтів? Далебі, якби я так була на станції, як ти, і могла мати свої гроші, то ти побачила б, що за дама була б з мене!
Дарка не відзивається. Сказати, що Лідка зовсім не має рації, — теж не можна.
По дорозі до церкви Лідка невгаваючи торохтіла (а Лідка любить говорити, ах, як любить!). Розповідала, що учитель Гушуляк має скляну трубку в горлі, що брат Оріховської перебуває в Галичині, у Львові, і що (а це для Дарки має особливу вагу) жіноча гімназія ходить до церкви разом з чоловічою.
«Данко… Данко… Данко…» — виспівує дорогу мелодію Дарчине серце. Як тільки побачила біля гімназії групи синіх хлоп'ячих форм, серце відразу забилося, аж боляче стало у грудях. Де ж Данко?
Данка не було.
«Він завжди акуратний, — заспокоює себе Дарка, — ніколи не запізнюється, але ніколи й не приходить першим».
Данко надійшов сквериком, і в Дарки аж сльози забриніли на очах. Навіть у цьому морі синіх форм він був найгарніший. Може, навіть гарніший, ніж там, у селі, бо щойно тепер, на фоні всіх цих чужих облич, можна було побачити та оцінити, яким чудовим він завжди був і є. Данко зразу побачив Дарку і вже здалека привітався до неї серйозним поглядом.
Дівчата перші йшли парами до церкви, а за ними — хлопці. В церкві теж стояли відокремлені одні від одних так, що Дарка не могла побачити навіть Данкової тіні. Коли скінчилося богослужіння і почали виходити з церкви, Дарці здалося чомусь, що їй конче потрібно зачекати на Наталю Оріховську.
І коли так чекала, застав її Данко, що, як завжди, вийшов з церкви ні першим, ні останнім.
— О, Дарко, — сказав ніби здивовано. — Що поробляєш? — спитав за звичкою.
А коли збентежена Дарка не могла відповісти хоч би звичайне «дякую, нічого», він заговорив далі:
— Ну, привіт, бо я мушу вже йти! Грає «Довбуш», і я поспішаю на матч. Ти не йдеш на матч подивитися? Має бути прима! Ба! Колись загляну до тебе! — крикнув і побіг з групою товаришів.
Вийшла з церкви Лідка, і Дарка побігла до неї.
— Лідко, що ми тепер маємо робити? Що ми тепер робитимемо? Лідко! Кохана, дорога, я тебе прошу, ходім на той якийсь матч, що його дає «Довбуш»! Я ще ніколи не бачила «Довбуша». Лідко, скоріше, щоб ми не спізнилися!
Лідка аж руками замахала спересердя.