Повнолітні діти

Вільде Ірина

І наче для підкреслення цього вибуху симпатії чи новонародженої любові їй спадає на думку сцена з учителем Мірчуком і тим нещасним словником. Дарка ще сьогодні бачить той лиховісний блиск у вчителевих очах, коли він запитав Дарку, чи вона оправила словник латинської мови. Хтось за неї відповів «так», і Дарка притакнула. Потім… досі не може збагнути, не знає, звідки і як поміж лавок з'явився на її парті гарно оправлений словник з великою трояндою на сніжно-чистій обкладинці. Дарка подала словник учителеві. Він не взяв його, тільки задоволено

кивнув головою: так і слід.

На перерві дізналася Дарка, що це Сидір врятувала її від очевидного лиха.

Тепер ця подія виростає раптом до такого сердечного жесту, що в Дарки набігають сльози на очі. Стоїть як зачарована і тільки здивовано дивиться на Стефу.

І немов щойно тепер бачить Дарка, що обличчя Стефи — кольору чайної троянди, таке чисте, таке чисте, що видно, як відбиваються на ньому тіні вій. Все раптом починає Дарці подобатися в Стефі: і цей прямий, акуратний ніс, і синьо-чорна гривка над зеленими очима, і ці уста, бліді, але такі виразні за своєю формою, що несвідомо самі напрошуються на поцілунки. Дарка помічає, що ця Стефа приходить щодня до школи у вигладженому, чистому платті з сніжно-білим комірцем.

І несміливе, але гаряче бажання чи молитва: «О боженьку, зроби так, щоб вона хотіла бути моєю подружкою! Моєю найліпшою, єдиною подружкою!»

— Алло! Будемо випробовувати голоси, — і вчитель Іванків, нічого собі черевань (чи не сам Данко говорив раз, що всі співаки добре виглядають?), всувається до класу. — Чи торік співав хто з вас у хорі?

— Ніхто!

— Ага, це тогорічний четвертий. Ну, то почнемо за азбукою. Андрійчук, до мене!

І так якось відважно, за прикладом цієї Андрійчук, одна по одній вставали, підходили до стола і затягали:

— До-ре-мі-фа-соль-ля-сі-до!

Черевань прикладав долоню до вуха і визначав легким помахом руки:

— Сопрано. Альт. Друге сопрано. — Або: — Ти, доню, прийдеш до мене на другий рік.

Дивно, що говорив «ти» дівчатам!

Або ще й гостріше:

— Слухай, тобі мама не співала до колиски?

Дівчата не дуже приймали до серця його приємні чи неприємні слова. Ті, що їм «мама не співала до колиски», поверталися від столу і показували класові великий, призначений для учителя язик.

Дарка ке могла розуміти, як можна так сорому не мати. Оріховська зовсім не пішла до столу. Вона завжди любить щось таке незвичайне. Заявила з парти, що співає першим сопрано, і учитель повірив їй.

Тепер неминуча черга на Дарку.

— Попович!

Дарка не встала. Не могла.

— Немає в класі? — запитав учитель.

Зараз же загуло:

— Є… є… о! На бічній лавці сидить! Коло Оріховської!

— Чому ти не встаєш, коли тебе кличуть? — не розсердився, тільки здивувався учитель. Дарка мовчала. — Ти перший рік у школі?

І знову клас хором відповів за Дарку:

— Перший! Перший!

Хтось докинув з задньої лавки:

— Вона з села приїхала!

— Що тобі? — спитав учитель і підійшов

до Дарки та підвів її підборіддя вгору.

Дарка стулила повіки і мовчала.

— Що з нею? — звернувся учитель до класу.

Клас, який гудів досі, мов заведений, тепер не знайшов, що відповісти.

Тепер встала Ориська і, трохи заїкаючись, виклала:

— Вона не має слуху, і через те їй соромно перед паном професором. Але вона дуже хотіла б співати у хорі.

Учитель засміявся десь аж з черева:

— Хто тобі це сказав?

— Татусь. Як мене учив.

— Ага, зараз побачимо. Тра… ля… а… Ану, співай за мною…

Дарка, вже непрошена, впевнена, що вона зуміла б таки заспівати, відкрила рот і затягла й собі: «Тра… ля…»

І вчитель, не брат, не сват, а цілком чужий, незнайомий чоловік, зрадів:

— Ану, ще раз спробуй… ану, ще раз… — підганяв Дарку. Дарка завмерла. Адже вона не зуміє вдруге так заспівати. Певно, ні. Чому він не хоче цього зрозуміти? Чому так наполягає, коли це тільки погіршить перше враження?

— Тра… ля… ля…

Цього разу вчитель уже не зрадів. Аж головою покрутив чогось. Хіба Дарка не знала, що так буде? Але глянув на Дарку, і, мабуть, жаль йому стало її, бо сказав:

— Твій тато трошки помилився. Знаєш що, мала? Я візьму тебе поки що на пробу до хору. Тобто ти півроку будеш тільки прислухатися, як ми співаємо, а потім попробуємо твій голос знову. Згода? Задоволена?

Учитель викликає вже на букву «р».

Дарка прилягла до парти, напівпритомна від виру почувань. Вибігла б кудись за місто, впала б на суху траву і качалась би по ній, як молодий, щасливий звір. А так тільки щипала себе за руки та литки, щоб впевнитися, що це не сон. Вона співатиме в хорі! І, хоч як це непристойно, вона заплющує очі, щоб тільки побачити у своїй уяві Данкове здивоване обличчя, коли вони зустрінуться на репетиції хору.

Щось наче полоскотало Дарку по потилиці. Повертає голову: Стефа Сидір посміхається до неї тріумфально. Дарка дивиться на неї закохано, а її великі, блискучі очі, аж вогкі від радісної новини, говорять: «Ти гарна… гарна, подружечко, навіть не здогадуєшся, навіть тобі на думку не спадає, що значить для мене те, що я буду близько до тих, які мають з музикою справу. Звідки ти можеш знати про це, гарна квітко, що ця музика — це єдине, що мене може розлучити або поєднати з Данком? Адже ти нічого не знаєш про Данка… Ніхто тут нічого не знає про Данка…»

— В середу — жіночий хор, а щоп'ятниці — мішаний, — закінчив професор.

Дарка не має відваги зачекати на Стефу Сидір і разом з нею зійти зі сходів гімназичного будинку. Ніколи цього не робила досі. Стефа надіває шапочку, дивлячись у шибку вікна.

Дарка в припливі великого переможного задоволення хапає Лідку за шию:

— Лідко, хочеш, повернемо з школи на морозиво? Хочеш? Я маю тридцять п'ять леїв.

Лідка думає практичніше:

— О, краще халви купити!