Повнолітні діти

Вільде Ірина

Того дня Дарка не написала листа до мами. Зате вночі приснилася їй дочка префекта і клаптик Веренчанки. Данка уві сні не було видно. Але він десь мусив бути. Обов'язково мусив бути, бо коли Дарка вранці прокинулася, то серце заважало в грудях, як порошинка в оці, а подушка була вогка від нерозумних, як то уві сні буває, сліз.

III

Потім Дарка наче розкололася надвоє: одна половина залишилася їй, а друга помандрувала поміж люди. Обидві ненавиділи одна одну і безупинно воювали поміж собою.

Бо ж і як можна було їх погодити, коли одна бодай про людське око вибачила Орисі її зраду,

друга, самотня і горда, як вершок гори з снігом, давно викреслила її з списку своїх подружок!

Адже справа не тільки в тому, що Ориська з першого ж дня зблокувалася з дочками священиків. Дарчине уважне око помічає, що в класі товаришки взагалі розподіляються на дві категорії: тих, що їх батьки мають якесь значення, і тих, що їх батьки без значення. Дарка належить до цієї другої категорії. Але не це її вражає. Дарку, яка з такими надіями їхала в Чернівці, боляче вражає, що навіть тут, у класі, де, здається, у всіх однакові інтереси, де, здається, один спільний фронт учениць проти вчителів, навіть тут іде розподіл на дітей багатих і бідних батьків.

Дарка не може забути одної сцени, де вона була мимовільним свідком. Це було десь на початку шкільного року.

Стефа Сидір під час перерви їла булку з маслом і шинкою. Ольга Косован забулась, що на неї дивляться, і теж їла ту булку… очима. Стефа помітила це, відломила кусочок булки, відщипнула шинки і, стуливши разом, простягла з погордою Ользі.

Косован почервоніла й відмовилася. Так почервоніла, що Дарці аж жаль стало її і водночас прокинулася ворожість до Стефи.

Одна Дарка, покірна і по-дитячому закохана, задовольнялася самою тінню від Данкової постаті, друга, горда і непримиренна, ненавиділа Данка за його зарозумілість і замкнутість у собі. Одна дитина ще, друга — вже жінка з пробитим серцем. Обидві вони впліталися у дні, що ділилися завжди надвоє: на школу і квартиру.

Данко ніколи не мав часу. Може, тільки для Дарки? Завжди біг кудись, кудись квапився, наче ціле його життя залежало тільки від стрілок годинника. Звістка про дочку префекта, яку тієї неділі з легкої руки кинула Лідка, в'їлася в Дарчине серце, мов куля. Лежала там притамовано, поки що без великого болю, хоч завжди небезпечна. Треба було поговорити з Данком віч-на-віч, щиро, сердечно, але на це в нього ніколи не було часу. Вічно якісь музичні репетиції… якісь уроки… Двічі чи тричі зустрічалися Дарка з Данком біля гімназії. Ледве кинув кілька слів і вже гнав кудись із хлопчиськами, що мали широкі плечі і довгі руки та сміялися з чого-небудь довго і грубо.

Осінь підійшла вже так близько, що навіть у тихі дні було чути шелест її кроків. Тільки тут була це не та осінь, що там, у селі, в любій Веренчанці. Тут це не багата молода, що в'їздить у село з весільними музиками й співає аж за північ, що привозить з собою у придане золотисту пшеницю (дарма що часто з панського лану за одинадцятий сніп), яка сипле жовтою, як шафран, кукурудзою.

О ні! Тут скиглить вона десь під муром, мов жебрачка, а її дім — купка сухого листя, залишена через неувагу сторожем в парку. А кам'яниці та електричні дроти затуляють собою небо, щоб не видно було, щоб не чути було, коли птахи відлітають у вирій. І як тут не тужити за селом, і як тут щодня не снитися Веренчанці?

В один з понеділків влетіла до п'ятого класу Гарасимович з шостого:

— Почекайте після цієї години трохи в класі, бо професор Іванків буде голоси для хору випробовувати!

Влетіла, кинула цю жахливу звістку і вилетіла, а Дарці аж віддих перехопило.

— Чи той хор обов'язковий? —

злякалася Дарка і звела свої очі на Оріховську. Ця, здається, не дочула запитання, бо не відповіла на нього. Відомо, Оріховська рідко коли чує те, що біля неї діється. Завжди осторонь гурту (улюблене місце коло печі), наче заслухана в якісь голоси, що лунають у ній. Немає навіть чого дивитися на неї і чекати на відповідь, бо її очі і так десь блукають понад головами гімназисток.

Але… але… що воно буде з цих хором? Чи схоче професор і її голос випробовувати тут, перед цілим класом, перед цими всіма чужими очима? Таж Дарка не має слуху. Й на шеляг не має слуху! Зате (так, мабуть, уже доля віддячила їй за цю ваду) має вона досить гордості. Дарчина натура не терпить, просто-таки не терпить того, щоб вона чогось не вміла тоді, коли всі інші можуть цим похвалитися. Ні-ні, тут не йдеться про шкільну кар'єру, до якої треба лізти по драбинці, підлабузнюючись до учителів, наражаючись на презирство всіх товаришок у класі. На цьому полі Дарка не буде змагатися за першість. Може таку першість віддати своїй товаришці Орисьці. Дарчина гордість стоїть на високих скелях, куди треба дряпатися без компаса й карти.

О, Чернівці навчили її вже не кричати, коли болить! Урок з німецької в тітки Іванчукової був добрий. Дуже добрий. Дарка витримала і не сказала ні слова по-німецькому, хоч на Буковині — це всім відомо — людину, яка не вміє розмовляти німецькою мовою, вважають за некультурну такі, як тітка Іванчукова.

Що вони подумали собі про Дарку? Не вміла? Не хотіла? Щира українська патріотка? Це її справа. Прошу, можуть вірити Лідчиним словам. Можуть з нею разом насміхатися над Даркою! Але вона не заговорить з ними по-німецькому. Хоч німецьку мову вивчить. Так, візьме і вивчить. Так само легко і вільно розмовлятиме нею, як вони. Напевно! Може, не за тиждень, не за місяць, може, навіть не за два, але вже йде до того. Щораз частіше трапляється, що Лідка по дорозі з школи чи до школи накидається на неї, чому Дарка не відповідає на її запитання, йде, як мумія, що води в рот набрала (в Лідки можливе навіть те, щоб мумії тримали воду в роті). Лідка не знає, що Дарка коли найзавзятіше мовчить, то, власне, тоді говорить. Говорить по-німецькому! Вивчає цілі абзаци напам'ять, зафіксовує в пам'яті, а потім повторює десь почуті фрази, розповідає собі події дня. І все по-німецькому!

Але… але… слуху не можна вивчити напам'ять. І тому так дуже, дуже не хотіла б вона виходити перед усіма із своїм духовним каліцтвом.

— Ти не любиш співати? — кладе хтось руку на Дарчині плечі. Дарка підводить голову: Стефа Сидір. Знову ця гарна дівчина приходить, як добрий дух, що з'являється у найприкріші хвилини людського життя.

— Я не маю слуху! — червоніє Дарка.

— І нічого не можна вже зробити? — питає привітно Стефа.

Дарка заперечливо хитає головою.

— Професор Іванків дуже добра людина. Не журись! Він, певно, не буде примушувати тебе співати, якщо ти не маєш бажання!

Б'є легенько Дарку пальцями по плечу і відходить до своєї парти.

Стефа Сидір не сказала, що як Дарка не захоче, то може не брати участі в пробі голосів, не втішала, що в гімназії не вважають за сором, якщо хтось не вміє співати. Не порадила втекти з години. Але те вже, що відчула Дарчин неспокій, що сама підійшла до Дарки, що заговорила тоді, коли всі мовчали, що зацікавилася Дарчиними справами так, що аж з-за парти вийшла, сповнює Дарку такою нелукавою вдячністю до цієї дівчини, що хотіла б побігти за нею і при всіх поцілувати її.