Повнолітні діти
Шрифт:
Романовська робить блискавичний рух, немов збирається кинути крейду, але в ту ж мить кладе крейду на підставку, повертається рвучко і біжить до лавки. Очі її в сльозах, але ці сльози настільки мужні, що не течуть по обличчю.
Клас вже не чекає на нові несподіванки. Оріховська і Романовська вже «трупи». Що ж може ще бути страшне чи цікаве? Нічого. Справді, нічого більше. Проте приходить ще одна несподіванка, коли Мігалаке викликає Косован:
— Домнішоро Косован, продекламуйте нам «Міоріцу», бо якось
Косован декламує вірш рівно, байдуже, як зозуля з годинника.
— Дуже гарно. Прошу сідати. Тепер, домнішоро Підгірська, роздайте румунські зошити.
Ориська з червоними вушками, спаленіла від щастя, яке її зустріло, розносить зошити по партах.
Дарка розгорнула свій зошит і зразу закрила його.
— Я маю «дуже добре», а ти? — витягнула шию Ориська.
Дарка зморщила лоб. Самовпевненість Ориськи шмагнула її, як ремінний батіг.
— Я маю «мінус три», зате з української мови — «дуже добре», а це важливіше.
— Пс-с! — остерегла на хвилинку запізно Оріховська, Мігалаке вже почув.
— Що ви кажете, домнішоро Поповіч? — І, не чекаючи на Дарчине виправдання чи пояснення, почав сміятися сам до себе. — Сідайте, сідайте домнішоро Поповіч, бо шкода часу.
— Я маю «мінус три», — що тепер буде? — звірюється Оріховській Дарка з усією щирістю свого страху.
Оріховська кладе свою долоню на її руку:
— Я маю велике «дуже добре», але це одно й те ж…
«Але ж мене не питали, — заспокоює саму себе Дарка, — адже мене ні разу усно не питали… Я можу усно відповісти на «дуже добре». Навіть коли б я мала письмово «погано», то він не має права дати двійку за чверть. Це було б крайнє беззаконня! Ні, навіть такому румунові, що нікого не боїться тут, навіть йому не можна цього робити. Татусь міг би звернутися до директора, до візитатора, до самого міністра. Мене ж не питали… Ані разу не питали», — відчайдушно захищається Дарка.
— Я не була ані разу питана, — каже Дарка нарешті Оріховській і знову чує відповідь, яка не заспокоює її:
— Я ж була питана — і що з того? На одне виходить…
Чистилище триває й після дзвінка. Нарешті, коли ноги під партами почали ставати дедалі нетерпеливішими, а лавки надто часто поскрипувати, Мігалаке виходить. На порозі поправляє пальто, що зсунулося в нього з одного плеча, і каже, що домнішори не повинні так зневірятися. Багато з них має ще час і ще насидиться у п'ятому класі. Еге ж!..
Як тільки Мігалаке зникає в коридорі, п'ятий клас змовкає. Всі в німому нерішучому очікуванні дивляться на Оріховську. Їй завдалася найбільша кривда, вона послужила за найяскравіший приклад, як у цій своїй, рідній школі потоптано всяку справедливість.
Ще ніколи сваволя вчителя не була така неприкрита. Правда, в історії української Чернівецької гімназії записані чорним імена кількох учителів — одного
— Дав я тобі двійку, бо мені так хотілося, а ти можеш іти скаржитися на мене хоч до бога.
Сьогодні довелося сприйняти цей удар від румуна-недоучки. Удар, який може викликати тільки дві протилежні реакції: придавити до самої землі або розпалити до боротьби.
Тому тепер всі дивляться на Оріховську. Вона і ніхто інший мусить бути тією, що перша дасть гасло.
Дарка тихенько, незалежно від подій, питає в себе, що буде тепер з нею, і не чує відповіді на своє запитання. Вона почуває те ж, що і всі: всі вони, як готові до походу солдати, чекають тільки на знак від свого командира — Оріховської.
Дарці хочеться заглянути тепер в Орисьчині очі, але їх нема. Ориська так глибоко прикрила їх повіками, так міцно, так щільно обгородила лоб і скроні долонями, що Дарка бачить тільки проділ посередині Орисьчиної голови.
Оріховська підводиться на весь зріст, і всі голови, крім Орисьчиної, повертаються до неї. Вона тре рукою чоло, наче випогіднює його. Закидає голову назад і обертається до класу усміхненим обличчям.
Так! Оріховська сміється!
Але ж це не те, чого чекали від неї. Мала Кентнер з жалісним, розчарованим обличчям повертається на всі боки: що це?
На задніх партах хтось шарудить папером, шукає сніданок.
Вся напруга, все важливе й смертельно небезпечне розряджується від цієї усмішки Оріховської. Навіть Стефа Сидір, зв'язана з Оріховською якимись таємними, нерозгаданими вузлами, у здивуванні морщить свій гарний, як цяцька з цукру, ніс.
Оріховська, не перестаючи посміхатися, прямує до печі. Тут її місце. Звідси, як з балкона, бачить вона перед собою всіх. Тут, з цього місця, хоче вона сказати щось до класу. Вона закладає руки за спину і недбалим, анітрохи не поважним голосом звертається насамперед до Кентнер:
— Ти хотіла б, Ольго, щоб я плакала? Сміхун з тебе! Так Мігалаке не поставив мені «погано» з румунської. Він файний хлоп, правда, Підгірська? Він знає, що вмію те, що він каже нам вміти. Але треба було якось покарати мене за те, що мені не подобається Тудоряну із своїми поезіями. Навіть наша Романовська після сьогоднішньої двійки буде підписуватися «Романовські». Мігалаке знає, що робить. Я певна, що якби він зараз повернувся до класу і спитав, кому подобається, що ми вивчаємо румунську мову, як папуги, мало що розуміючи з того, то три чверті класу підняли б руки догори…