Повнолітні діти
Шрифт:
«Господи, — думає, — це все одно, як би його поцілувала! І як воно сталося?»
Данко випускає її з своїх рук.
— Тепер ти вже моя наречена, — жартує. З інтонації голосу видно, що жартує.
Дарку болісно вражає цей несерйозний тон. Цей веселий голос! Не повинен він у таку хвилину сміятися. І їй стає раптом, так раптом, як би хтось погасив світло перед очима, стає дуже сумно.
Але він іде поруч з нею, її хлопець, її Данко, і вона мусить пробачити йому його необачний сміх. Звичайно, він про це ніколи не повинен
«Власне, він правильно сказав, що тепер я вже його наречена. Коли між нами аж до того дійшло, що мої губи доторкнулися його лиця…»
Хоч, з другого боку, здається їй, що Данко в такому розгуляному настрої, що взяв би в обійми кожну дівчину, яка нагодилася б у таку дивну хвилину. А все ж таки що сталося, то вже сталося, і його ані заперечити, ані повернути не можна.
Данко теж замовкає. І вони йдуть щораз повільнішим кроком, щораз ближче одне до одного.
— Я не знаю, де ми? — запитує навмисно Дарка, щоб переконатися, чи її голос належить ще їй, чи вже теж змішався з Данковим.
— Я зараз проведу тебе… Зараз будеш вдома, — відповідає Данко пошепки.
А втім, Дарка починає лякатися того, що сталося: хто ж таке бачив, хто ж таке чув — дати себе обіймати хлопцеві серед вулиці? Що ж мама сказала б на це?
«Господи, що зі мною? Невже ж я так низько впала?»
Проте опускає повіки на очі, щоб знову пережити почуття цього радісного, хвилюючого, що його вона не знає, як і назвати.
Данко на прощання цілує Дарку в руку. Не так, як звичайно цілують у руку. Ні, нічого не відбувається тепер так, як звичайно: він вивертає Дарчину руку і цілує її долоню. Дарка, зачарована цим дивним поцілунком, не може з місця рушити, хоч вони вже стоять перед її брамою. Данко дивиться хвилину на неї, потім бере м'яко за плечі і штовхає у браму. Дарка виразно, зовсім виразно чує, як ці пальці, торкнувшись її плечей, теж втрачають, свій звичайний спокій.
Особливий вечір! Особлива хвилина!
У напівтемній брамі Дарку охоплює такий дошкульний смуток, така сердечна потреба плачу, що вона, не думаючи ні про що, притуляється в кутку до стіни і плаче беззвучно гарячими слізьми, які облегшують серце…
Вранці Дарка прокидається з виразним, хоч не з'ясованим щодо своєї причини почуттям, що сталося щось важливе. У вразливих людей буває це дуже часто: забувають про причину події, забувають про неї саму, а залишається тільки саме враження від цієї події.
Дарка подивилася у вікно на сніг і тоді лише пригадала: «Адже вчора те сталося між мною і Данком…»
Потім здивувалася, що за ніч, поки вона спала, коли ні про що не думала, так багато змінилося навколо. Дарка не могла з'ясувати, в чому полягають ті зміни, але напевно знала, що світ сьогодні став зовсім інший, ніж був учора. Це стосувалося в однаковій мірі живих людей, природи і предметів.
Дійсне з вимріяним, реальне з уявним, як це буває у підлітків, злилося докупи, і Дарка повірила, що між нею і Данком
Лідка для жарту бризнула на неї водою. Дарка не відповіла їй так, як це була б зробила іншим разом.
«З цього часу мушу серйозніше поводитись», — думає поважно.
XII
Надворі трусить такий самий сніжок, що й учора увечері. Зима бродить по коліна в снігу, а сніг той мов упертий хлопчисько: його за день зіпхають з тротуарів, а за ніч він знову повертається.
Дарка по дорозі в школу зустрічає, як звичайно в цю пору, учнів і учениць — тих, що повертаються з школи, і тих, що йдуть до неї.
«Вони навіть не догадуються, що вчора сталося зі мною. Їм навіть на думку не спадає, що оце вітає і минає їх Данилюкова наречена».
Хоче якнайскоріше застати Стефу Сидір у класі. Та коли тільки бачить її мармуровий профіль, ховає свою новину в глиб серця. Як же може розповісти про своє щастя дівчині, яка малює Данкове лице? Але й нікому іншому, крім Стефи, цього сказати не може. Дарка почуває, що її похмілля мине, розпливеться, коли не поділиться ним із Стефою.
— Коли б ти знала, Стефо, коли б ти знала! — ховає Дарка своє лице поза Стефину спину.
Та це не те. Щось у ній говорить, кипить, примушує все-все розповісти своїй найближчій подружці.
Стефа відразу догадується, що Дарка палає від нетерплячки. Вона хоче допомогти Дарці, коли говорить:
— А ти скажи мені… ти ж мені можеш все сказати, — і при тому притримує ніжно Дарчину голову на своєму плечі.
— Я така щаслива, Стефо, коли б ти знала. Важко відразу все передати. Вчора, — її голос переходить у палкий шепіт, — вчора проводжав мене Данко Данилюк, і коли б ти знала…
Стефині руки легенько сковзають по Дарчиних плечах:
— Не говори мені більше… Ти думаєш, що я не догадуюся…
«Для чого я їй сказала? Для чого зробила я це?» — трохи не кусає собі пальців Дарка.
Стефа намагається, ах, як намагається не дати пізнати на собі ніякої зміни. Звільняється від Дарки і каже звичайним, як до подружки, голосом:
— Сьогодні ввечері прийду до тебе, і підемо кудись… пам'ятай!
«Яка я підла… А вона, моя квітка, яка вона шляхетна! Я зробила їй прикрість, а вона хоче відкрити мені свої таємниці», — карає себе докорами Дарка.
Після обіду приходить Стефа на півгодини раніше від умовленого часу.
— Одягай пальто, і ходімо, — каже коротко. Це означає, що не можна розмовляти про таємні справи там, де стіни мають вуха.
На тротуарі Стефа переходить на лівий бік.
— Ще маємо час, — каже так, немов Дарка знала, про що буде мова.
І все. Дарка зиркає збоку на Стефу. «Якби не мій язик, якби не моє дурне серце, що не вміє одиноко радості переносити, то Стефа не мовчала б так, як тепер».