Повнолітні діти
Шрифт:
— Не маєш права ображати нас! Яким правом говориш, що ми… що ми всі… Ти не маєш знати, що кожна з нас окремо думає…
Оріховська серйознішає:
— Тебе справді ображають мої слова, Косован? Це добре. Можливо, що трапиться нагода показати Мігалаке, що ми його любимо так, як він нас. Побачимо, скільки тоді з вас пам'ятатиме про сьогоднішній день. Ти, Романовська, не сміши себе і не посилай батька до директора, бо тут директором є Мігалаке, а не Кваснюк… Зрештою це все одно…
— Неправда…
Хтось розсміявся з цієї очевидної правди. Тільки Оріховська здивувалася:
— Так? Що ти кажеш?
Лідка і в цю хвилину не могла тримати свого язичка.
— І ти будеш мати, — запитала вона лукаво Оріховську, — «незадовільно» в свідоцтві? Ти?
— Або що? Ми тільки помінялися балами з Підгірською. Не дивіться на мене, як на диво якесь. Ідіть провітріться, бо зараз на урок задзвонять…
Але ніхто не мав бажання рухатися з місця. Навіть ті, що не люблять важкої атмосфери в класі, стирчать чогось у приміщенні.
Тоді Стефа Сидір вдарила долонею по парті:
— Ви що? Обернулися в каміння, чи що? Гайда на перерву! Наталко!
Вона бравурним рухом тягне за собою Оріховську. Дарка бачить, як ця недоступна, горда Оріховська відвернула вбік лице і крадькома витерла непрохану сльозинку.
«Якби я могла так мужньо терпіти, як вона! Якби можна цього навчитися», — із заздрістю подумала Дарка. Вона стояла біля одвірка, і ніхто не звернув на неї уваги.
Дарка воліла думати про Оріховську, воліла роз'ятрювати своє самолюбство, яке раз у раз ранила Стефа, ніж думати про сподівану двійку, що нависла над нею. Тільки про це не чути, тільки від цього чим-небудь і ким-небудь відігнати свої думки!
На уроці української мови знову трапилася незначна подія.
Коли дівчата подали вірші, які вони зобов'язалися надпрограмно вдома вивчити, Івасюк ще раз прочитав назви творів і прізвища учениць.
Тоді встала Оріховська:
— Сталася помилка, прошу пана професора. Я подала політичні поеми Шевченка, а не балади.
Учитель Івасюк глянув ще раз у список.
— Оріховська, ви подали балади…
— Ні, прошу пана професора…
Івасюк відклав окуляри і список:
— Чому ви не хочете зрозуміти мене, Оріховська? Вам дістанеться вдосталь на цій конференції учителів і без політичних поем…
Оріховська залишилася непримиренна:
— Коли так… то прошу мене взагалі викреслити…
Учитель без дальшого слова взяв олівець і одним розчерком викреслив у зошиті те, що треба.
Потім, не звертаючи уваги на клас, пішов до вікна, сперся руками об лутку й так стояв хвилину, дві, три, чотири… Клас теж наче перестав жити. Навіть ті, що нічого не зрозуміли, сиділи в якомусь спокої. Клас наповнила тиша, немов біля ліжка тяжкохворого. Було в тій тиші німе
Учитель повернувся до класу, зовсім опанувавши собою. Урок пішов своєю доріжкою.
— Самі не знаємо, хто наш приятель, — шепнула Оріховська Дарці, киваючи на Івасюка.
Дарка стрепенулася: чи це до неї? До неї, до Дарки?
Дарка зрозуміла, що Оріховська в цю хвилину відкрила їй таємницю і цією таємницею зв'язала якимсь нерозгаданим способом себе з нею.
Давно вже не було таких важких, таких тоскних днів, як ця середа.
XI
А втім, не треба бути несправедливим. Тієї самої важкої середи після обіду Данко прийшов до Дарки.
Прийшов у мокрих черевиках і довго маніжився в коридорі, доки згодився зайти до кімнати: треба шанувати працю господинь. Дарці відразу згадалася його мама-німкеня, яка, як говорила Дарчина мати, шанує більше порядок, ніж нерви свого чоловіка.
Данко з порога заявив, що він по справах. Трохи образливо. Так, наче вони не друзі, не з одного села, наче Данко не міг до неї заглянути і без справи. І зараз же себе втішає: напевно, в нього й серйозної справи немає, а сказав тільки так, щоб якось виправдати себе перед панею і Лідкою.
— А яка ж це справа, Данку?
Є справа, будь ласка. Його сестра Ляля, яка живе у Відні у маминого брата і там кінчає консерваторію, — пояснює Данко Лідці, — давненько написала листівку до Дарки на його адресу, точніше кажучи, в його листі. Данко досі не мав часу передати його Дарці. Тепер, богу дяка, в них уже чверть закінчилася…
«Пхі, — думає Дарка, — Данко говорить про той Відень, ніби не знати, який то закордон був. А татко розповідав, що за Австрії їздили до Відня отак, як тепер до Чернівців. А той мамин брат — подумаєш! Помічник бухгалтера в якійсь трикотажній фабриці!»
— А Дарка хіба знайома з вашою сестрою? — і тут не довіряє, і тут щось підозрює Лідка.
Замість Дарки відповідає Данко:
— Аякже ж! Ляля приїздила в ці канікули до Веренчанки! Вони дуже полюбили одна одну…
Дарка бере маленький клаптик паперу в руки і читає дрібні, як мачок, літери, посміхаючись сама до себе. Тій Лялі там, у Відні, хіба здається, що тут цвітуть ще айстри і зеленіють дерева. Як можна так втрачати почуття часу? А проте яка кохана, яка золота ота далека Данкова сестра, бо якби не вона, якби не оцей її листок, то хто зна, чи Дарка бачила б сьогодні Данка в себе.
— Що пише хорошого Ляля? — ставить таке дивне питання Данко, бо ж лист до Дарки був незаклеєний і він міг десять разів прочитати його. В Дарки, мабуть, дуже здивовані очі, коли Данко каже: — Я ніколи не читаю чужих листів, Дарцю…