Повнолітні діти
Шрифт:
— Щасливої дороги!
«Господи, їм здається, що я піду поступати», — паленіє Дарка.
— Ах, ти тут! — налітає на Дарку просто з гімназії Наталка Оріховська. — Я по всій школі розшукую тебе. Добре, що зустріла! Ти записалася?
— Що ти? Що ти, Наталко? — міниться на обличчі Дарка від самого підозріння. — За кого ти мене маєш?
Оріховська бере її під руку і відводить убік од вхідних дверей гімназичного будинку. З якогось підвалу, незважаючи, що надворі тільки весна, доноситься запах свіжих яблук.
— Дарко, нам треба записуватись.
Дарка поволі відступає від Наталки.
— Зі мною так не треба, Наталко.
— А я серйозно, Дарко!
— Та що ти говориш? Ще вчора говорила мені Стефа Сидір!..
Наталка намагається дістати через штахети галузку глоду, який розцвів раніше, ніж покрився листям.
— То було вчора, а цієї ночі вирішили інакше. Всі ми записуємося, хіба б дирекція сама не прийняла кого. Будемо вчитися і, — Наталка через плече оглянулася, — непомітно робити свою роботу.
— Мені все це якось в голову не вкладається, — нічого не розуміє Дарка. — Таж вчора тітка Іванчукова трохи з розуму не зійшла, що Гиньо не хотів іти записуватися.
— А він і сьогодні не йде…
Дарка рвучко повернула голову до Наталки: чи не вчулося їй часом?
— Не йде, — підтвердила з іронією Наталка. — Думає, що для народного трибуна, яким вважає себе Гиньо, освіта — зайва річ. Чого ж ти завагалася? Будь певна, що коли б Орест був серед нас, він теж записався б… Пішли, Дарко! — бере її за руку, але біля самого будинку гімназії відпускає. Дарка повинна сама увійти в браму поміж двома шеренгами хлопчиськів, від яких невідомо чого можна чекати. Здається, було так, що хтось з гурту глузливо свиснув. Дарка непевно оглянулася на подружку, тоді почула Наталчині слова:
— Іди вперед, не оглядайся!
І вона пішла, не звертаючи уваги на те, що довкола діялося. Так Дарка вже звикла не тільки вірити всьому, що скаже Наталка, але й навчилася не розпитувати. Зрозуміла нарешті, що в організації так і повинно бути. Хтось один не лише вирішує остаточно за всіх, але й бере на себе відповідальність за всіх.
Та тепер була не відповідна хвилина для роздумувань. Ішла до директора, й страх, що його відчувала, породжував неприємну реакцію. Проте все сталося далеко простіше, ніж Дарка уявляла собі. Була впевнена, що їй доведеться пройти крізь чергову полосу допитів, а тим часом обійшлося зовсім без цього. Єдине, про що помічник директора запитав, це її прізвище, клас і рік народження. Правда, підсунули їй підписати ще й якусь заяву, яку Дарка могла не читати, раз в гуртку вирішили підписувати цей папірець.
Коли Дарка вийшла з гімназичного будинку, на неї чекала вже Наталка з гілкою глоду.
Вона на обличчі Дарчиному прочитала, як їй у цю хвилину потрібна підтримка, бо відразу подала знак, щоб Дарка пішла за нею.
— Так ось, — заговорила Наталка, коли залишилися сам на сам, — з цим покінчено. У школу будуть всі прийняті. Можеш написати додому, що все гаразд.
— Наталко, я хочу запитати…
Але Наталка стримала її суворим виразом обличчя:
— Не треба. Іди! І так уже задовго стирчимо на очах у всіх, — і тут же недбало обернулася та пішла до гурту дівчат, що були в сквері перед гімназією.
Дарка подалася на Руську вулицю.
Її мучило одне
Ні, не може бути! Напевно, що це не так. Проте факт залишається фактом: в обох гімназіях знову починається нормальне навчання.
Дома (тобто на квартирі у Дутків), навіть не переодягнувшись в домашнє плаття, Дарка сіла писати мамі листа.
Адже на цей лист там чекали, як на дощ у посуху! Від змісту цього Дарчиного листа залежить усміх або хмара на маминому лиці, від нього залежатиме, чи татко ходитиме ритмічним, бадьорим кроком, чи човгатиме ногами. Ах, як багато залежатиме там, у Веренчанці, від цього клаптика паперу!
Дарка повідомляла своїх, що сталося так, як мама передбачала: все пішло добре. Всіх прийняли у школу знову (тут Дарка повірила Наталці сліпо на слово, бо записування фактично ще не закінчилося), нікому не загрожує втрата шкільного року, одним словом, краще й не могла закінчиться ця неприємна історія.
Мамина донечка розписує про все барвистим стилем, часто закінчує речення великими знаками оклику, і все це від того, що в душі у Дарки немає переконання, що насправді все аж так дуже добре.
Що з того, що ніхто не втратив шкільного року, коли Орест Циганюк сидить у тюрмі? Чи годиться порядним людям радіти успіхові, коли той успіх здобуто ціною волі, ні, більше, ціною життя друга?
Орест Циганюк виріс тепер у Дарчиних очах до величини, якій не знаходила порівняння. Легко можна уявити собі, якими засобами домагалася в нього сигуранца виявлення, як там кажуть, спільників, а він, орел, нікого не виказав, нікого не потягнув за собою!
Та коли б він тільки хотів повторити їм свої розмови з Даркою, то Дарці далебі не поздоровилося б від них! А хіба така стійка поведінка товариша, який терпить тортури, щоб не виказати товаришів, не зобов'язує тих, які залишилися на волі, до боротьби?
О, ще й як зобов'язує! А тим часом як скоро, як ганебно скоро всі забули Циганюка і перейшли до щоденного порядку! Можна не дивуватися Лідці, яка в той же день, коли почула про арешт Циганюка, співала й займалася манікюром. Але інші? Інші в цьому відношенні мало чим відрізнялися від Лідки Дутки. Стосується це, на жаль, і самої Наталки Оріховської. «Чи, може, — думає Дарка, — вона помилилася?»
Після останньої вечірки в домі Оріховських Дарка мала підстави підозрівати, що в Наталки якісь особливі почуття до Ореста. Сприйняла це як приємне відкриття, рада просто була, що і в Наталки є нормальне дівоче серце, а тепер — таке болюче розчарування! По Наталці абсолютно не було видно, що вона переживає з приводу арешту Ореста.
Наталка, як завжди, була заклопотана шкільними справами, а більше мовчала і навіть наодинці з Даркою не згадувала про Циганюка.
Що ж Дарці думати тепер? Виходить, що оті її високоідейні товариші — це бездушна юрба, яка не заслуговує того, щоб заради неї жертвувати так, як це зробив Орест, як у свій час готова була зробити і вона, Дарка. Виходить, що тільки вона, Дарка Попович, страждає і переживає за Ореста?