Повнолітні діти
Шрифт:
У вітальні з темно-червоними низькими стільцями, з темними (чи то від часу, чи просто така манера) картинами на стінах, з темно-багряними важкими портьєрами на дверях сиділи запрошені. Дарка з-поміж усіх найперше помітила Стефу. У легкій, фіолетового кольору сукенці з стильним, а-ля Марія Стюарт, коміром і відповідною до фасону сукенки зачіскою, що відкривала чоло і потилицю, з важким янтарем на грудях, Стефа виглядала, як мрія.
Наталка взяла Дарку під руку й повела до високого, дуже подібного до неї, тільки кремезного, з здоровим засмаглим обличчям чоловіка:
— Познайомтесь!
«Що розповідала? Чому саме про мене розповідала?»
Роман Оріховський щиро, по-чоловічому потис Дарці руку. Дарка не дивилася на нього, але відчувала на собі його проникливий погляд. Лише сівши на призначений для неї стілець (такі смішні, покручені, наче справді рахітні ніжки!), Дарка глянула сміливіше на того брата Оріховської.
Мав сильно виступаючі вилиці й повні, темно-вишневі губи. Не був гарний, але його фізична сила, здоров'я і той впевнений вираз обличчя робили його дуже милим.
«Такого можна любити», — подумала мимохіть Дарка.
Був це звичайний чайок, хоч запрошені на нього були всі члени їхнього самоосвітнього гуртка. Можливо, було б навіть зовсім приємно Дарці на ньому, коли б вона весь час не чекала на щось інше або коли б між запрошеними гостями був, наприклад, Данко.
А так…
Насамперед пили чай (як чайок, то й чайок). Роман Оріховський підсував дівчатам піднос з солодким. Дівчата брали по тістечку, намагаючись узяти найменше, надкушували його несміливо, немов мишка гризнула, і клали поштиво на тарілочку біля склянки з чаєм. Потім завели патефон. Хлопці взялися курити. Курили понад потребу, демонстративно, і це було очевидно. Орест розказував анекдоти, більшість яких знала Дарка з старих календарів. Проте всі сміялися, а найбільше він сам. Бавилися теж у флірт, але, тому що серед присутніх хлопців не було нікого, хто цікавив би Дарку, вона без великого хвилювання читала призначені їй номери і з такою самою апатією посилала їх далі, першому, хто попадався їй на очі.
Лише наприкінці вечірки, коли вже, власне кажучи, треба було збиратися додому, Наталка ні з сього ні з того спитала у брата:
— А яка твоя думка про те, що в цьому році накинули нашій школі сербаре унірій?
В кімнаті стало тихо, хоч мак сій. Дарці здалося дивним, що Наталка раніше не погодила цього питання з братом. Досі було так практиковано, що у всяких сумнівних питаннях Наталка радилася з братом, а потім уже говорила їм, про його думку…
Кільканадцять очей вп'ялося в лице Оріховського.
— Моя думка така, що страйки вам не вдаються, як це показала практика з тим концертом на честь міністра. Забагато у вас, мої милі, штрейкбрехерів. Що ж до цього факту то доведеться вам послухати наказу дирекції і відсвяткувати свято возз'єднання.
Це було сказано з такою іронією, що хлопці і дівчата переглянулися поміж собою. Циганюк зняв пенсне з носа і знову почепив його.
Дехто з тих, що хвилину тому поспішали додому, тепер стояли, як прибиті до підлоги. Цікаве було те, що Оріховський явно глузував з них усіх.
Чому Орест не встане і не розвіє цю ганебну тінь, що її кидає Оріховський на обидві гімназії?
Чи
Коли Орест мовчить, тоді повинен відповідати Гиньо Іванчук, перший, якщо можна висловитися, його заступник і соратник.
Гиньо підводиться нерішуче, наче чекає на те, що схопиться Орест і випередить його. Та ні, доведеться все ж йому приймати бій. Орест задрімав чи що. з ним?
— Ви добре знаєте, що ми (на цьому «ми» робить особливий наголос) стоїмо на інших позиціях…
— Так? — звів брови Оріховський, і від цього чоло в нього зморщилося, як у старика. — Цікаво-о! А яка ж тоді ваша програма?
Так не питають прихильні до справи люди. Такими питаннями можна загнати у сліпу вуличку будь-якого політика. Чим взаємно дорікають різні політичні партії? Браком конкретної програми. А то все ж таки політичні, офіційно зареєстровані партії, а не якийсь там учнівський самоосвітній гурток. Не можна так, не можна! Хлопці і дівчата переглядаються поміж собою. Доки гадає Циганюк мовчати? Щастя, що Іванчук такий хлопець, якому не треба за словом бігати:
— Ми не погоджуємося з окупацією Північної Буковини. Вважаємо, що це одвічна українська земля.
— І що з того? — падає знову ще більш іронічне від попереднього запитання.
— Я не розумію вас, що ви хочете цим сказати? — починає вже втрачати упевненість у своїй правоті Гиньо Іванчук.
Дарці стало просто ніяково за господарів: де ж хто таке чував? Запросити гостей до себе, нагодувати їх, напоїти, а потім своїми заздалегідь обдуманими запитаннями ставити в таке становище, щоб ті нещасні гості крутилися, як мухи в сироватці?
Дарці починає щораз більше підозрілою здаватися вперта мовчанка Ореста. Не виглядає вона випадковою.
— Я ж питаюся вас, що з того, що ви усвідомили собі, що Північна Буковина — це українська земля?
— Ми хочемо шляхом усвідомлення молодого покоління…
«Ой, що за стиль! Не треба, Іванчук, так по-книжковому, не треба!»
Роман Оріховський переплітає руки на грудях. Глузлива поза його ще більше бентежить Іванчука.
— Ага! Гарно. Уявімо собі, що вся молодь Північної Буковини вже усвідомила це. І що далі? І що тоді?
Іванчук розглядає присутніх. Зупиняє свої очі на Орестові. І цей не прийде йому на допомогу? Що ж, доведеться знову самому виплутуватися з матні.
— Тоді будемо домагатися, — і поправляється, — добиватися!
Оріховський не дає йому закінчити думку:
— Я допускаю, що ви вже добилися, що скасовано, припинено румунізацію шкіл і у всіх народних школах викладають знову українською мовою. І що з того? Наші діти, замість вивчати історію Румунської імперії на румунській мові, якої вони, до речі, не розуміють, будуть ту ж історію вивчати на рідній мові. Замість виголошувати, як папуги, вірші подяки і відданості королю будуть декламувати їх уже свідомо українською мовою. Чи ви не думали над тим, що такою своєю політикою ви тільки полегшите урядові роботу над вихованням місцевого молодого покоління? Вам йдеться тільки про форму — зміст вас не обходить? Чи не так?