Повнолітні діти
Шрифт:
Довелося Дарці першій порушити це питання. Скористалася тим, що всі зібралися в їдальні за столом, витягла з книжки те злощасне свідоцтво і, розпростерши його на столі, щоб усі могли прочитати, сказала досить нескромним голосом:
— Ось яке я свідоцтво дістала, — і трохи не вихопилося: «Полюбуйтесь ним!» Ото був номерочок! Насамперед усі троє зразу начебто злякались чогось, а потім, як слід навіть не прочитавши документа, в один голос почали розраджувати Дарку, мовляв, таке по людях ходить, і не варто надто близько до серця приймати цю історію. Всі знають, як несправедливо поступили
Татко міцно притиснув її до своїх задимлених тютюном грудей.
Хто-хто, але татко добре знає, що його дочка своїми знаннями заслуговує на кращі оцінки. Знав татко й те, що більшість трійок поставили Дарці професори під терором Мігалаке.
— Так, — промовив нарешті татко, — ти повинна ще пам'ятати й те, що цим свідоцтвом б'ють не тільки по тобі. Вони хочуть, щоб ти стала за відстрашуючий приклад і для інших… Ну що ж, такий час настав, дитино…
Дарка дивилася на батька розжалобленими потемнілими очима:
«Мій татусь — як він мене розуміє! І як це сталося, що в деяких справах татко ближчий мені, ніж мама? Може, це тому, що ми з ним — це два «мужчини», які повинні охороняти спокій нашої трійки жінок? Татко — тому, що він голова родини, а я… Я мушу співдіяти з ним, бо більш витримана за мамцю, бабцю і Славочку, разом узятих. Часом мені здається, що я в дечому міцніша за самого татка. Він, певно, дуже радий, що я так по-чоловічому переношу удари, які падають на мою голову, ніби шишки з сосни. Мій дорогий, дорогий татусь! Чи знає він, що я ще багато більше можу перенести в ім'я його душевного спокою?»
Бабця важко зітхнула. Вона старенька вже, тому і дипломат з неї нікудишній.
Бажаючи розрядити важку атмосферу, вона по своїй старечій наївності випалила просто з мосту:
— Та то, Даруню, таке… ми подивилися на твоє свідоцтво ще першого вечора, як ти приїхала. Так що нема що багато тепер говорити про це. Псів обдирати їм, а не вчити людських дітей!
Мама подивилася з докором на бабцю, а та, не знаючи, як замазати свій невдалий виступ, схопила Славочку під пахви й заставила її танцювати по столі:
— Танцю-танцю-танцю!
Тато, ніби не дочувши бабциних слів, з поважним виглядом узяв свідоцтво і сховав його до скриньки з родинними документами. І зараз же вийшов надвір. Захотів, бідолаха, дихнути свіжим повітрям. Вийшла й Дарка.
Знайшла татка в садку. Ходив поміж деревами та відмірював для чогось кроками простір поміж ними.
— Що татко задумав?
— Задумав, дитинко, викорчовувати старі дерева, а на їх місце посадити нові, але вже за іншим методом.
Дарка не могла уявити собі, як виглядатиме хата без цього пишного озеленення. До того ж молоді деревця деякий час здаються такими несамостійними, такими жалюгідними.
— Не треба їх викорчовувати, татку. Хай всихають і вмирають собі поволі, як люди.
— В тім-то й справа, що дерева, як і люди, рідко коли вмирають від старості. Переважно вкорочують їм віку, як і людям, різні хвороби. Треба буде з почестями відправити їх на той світ… Ми їх зрубаємо і спалимо в наших грубках, як у крематоріях. А крім того, бачиш, вони через цю свою старість і ліниві, химерні, родити не хочуть, а догляду вимагають великого.
— Все ж таки як це жорстоко
— Нічого, донечко, на їх місце прийдуть молоді. Чого хочеш? Такий уже закон природи, що одне заміняється іншим.
«Одне заміняється іншим…»
— Татку, а що з домнулом Локуіцою? Де він тепер?
— Поїхав від нас до своєї сестри, кудись у Штефанешті. Потім, розуміється під іншим прізвищем, дістав я листа від нього з Яссів. Видко, що таки рішився жити у великому місті. Чесна, щира душа… І от — виїли його вороги.
— А хто тепер на його місці?
Питання не випадкове. Від особи, що зайняла місце домнула Локуіци, багато в чому залежала родина Поповичів. І перш за все — хліб, посада самого батька.
— Та… сталося те, чого ми справді найбільше боялися. Дали на нашу голову румуна-гвардійця. А як же ж інакше? Локуіца був невідповідний, значить, треба було його замінити таким, що буде догоджати… І догоджає, ой догоджає! То ще наше щастя, що п'є до непритомності! Оце перед самими канікулами десь потягнув собі тієї браги й прийшов до мене сюди-о п'яний, як стодола. Прийшов і став вихвалятися переді мною, що написав отакенний донос на мене до сигуранци… Розсівся у кімнаті, як свиня у фотелі, плював, де попало. А ти знаєш, як бабуся «любить», коли смітити на підлогу… Ну, і тоді «по щирості» й признався, що матеріалами на мене допомагав йому і дехто з місцевих…
— Хто? — спитала Дарка, переводячи віддих.
Тато подивився на неї уважно:
— Менше знатимеш, легше тобі буде… Між іншим, Манілу проговорився, що тепер дістав від своїх господарів завдання втягнути у свою роботу й учнів старших класів. Так розходився наприкінці… Бабця по своїй наївності почастувала його ще порічковим вином, а той почав танцювати чардаш і далі з сльозами на очах почав мене просити, щоб я допомагав йому фактами з мого життя… Чула ти чудасію? Бо, каже, як не справлюсь з роботою, то мене проженуть з учителювання, а в мене немає диплома — куди ж я тоді подінуся? А найсмішніше, що на другий день прийшов уже тверезий і почав клеїти дурня, нібито він навмисно вдавав п'яного, щоб випробувати таким чином мою дружбу… Дружив би ти з тим, що в болоті водиться, а не зі мною! Так ось кого ми дістали на місце нашого Локуіци. Щастя в нещасті бодай те, що тепер я вже знаю, з ким маю справу. Бо в таких випадках, я тобі скажу, викритий ворог уже півворога. Тепер його можна буде якось укоськати, щоб не пакостив. Головне, якось пережити, може, дочекаємося кращих часів…
«І більше нічого? І вже все?» — розчаровано думає Дарка. Та погляд її впадає на засмалені сонцем впадини на татковому обличчі, на його передчасно зігнуту спину, і внутрішній голос вмовкає.
У татка не вистачало вже сили на відкриту боротьбу. Може, й ніколи не було в нього цього гатунку сили. Може, він з тих натур, що в нормальних, спокійних умовах можуть досягти вершин, але для війни вони не годяться.
Одне було вже давно ясним для Дарки, що її татко не з породи Локуіців. Не був з тих, у яких невдачі і перешкоди породжували ще більше завзяття. Локуіца міг вдарити кулаком об стіл і крикнути: «Треба щось робити!» — і вірилося, що він справді почне якусь дію.