Пригоди Незнайка і його товаришів
Шрифт:
— Пощипає та й перестане.
Незнайко нехотя почав чистити зуби. Провівши разів два по зубах щіткою, він скорчив одчайдушну гримасу й став плюватися. Потім сполоснув рота водою і намилив милом руки. Вимивши руки, він поклав мило на поличку й почав мити обличчя.
— Обличчя теж треба з милом, — сказала Синьоочка.
— Та ну його! — відповів Незнайко. — Мило завжди в очі лізе.
— Ні, ви, будь ласка, з милом, — строго сказала Синьоочка. — А то не віддам одягу.
Нічого не вдієш, Незнайко намилив милом лице і швиденько сполоснув його водою.
— Бр-р-р! — здригався
Абияк змивши мило, Незнайко, не розплющуючи очей, став мацати руками по стіні.
Синьоочка дивилася на нього, ледве стримуючись від сміху.
— Що ви шукаєте?
— Р-рушник, — відповів Незнайко.
— Навіщо ж шукати з заплющеними очима? Розплющте очі.
— Як же їх розплющиш, коли п-п-рокляте мило й без того лізе!
— А ви б змили його гарненько.
Синьоочка зняла із стіни рушник і подала Незнайкові.
Незнайко тернув рушником по обличчю і тільки після цього наважився розплющити очі.
— Ну, ось тепер ви й чистіший і навіть кращий, — сказала Синьоочка і, побачивши на рушнику сліди бруду, закричала — Але іншим разом вам доведеться умиватись краще. Це тільки на перший раз я вам прощаю.
Синьоочка принесла Незнайкову одежу й сказала:
— Одягайтеся й приходьте пити чай. Ви, напевне, вже їсти хочете?
— Просто жах, як зголоднів, — признався Незнайко. — Здається, з'їв би цілого слона!
— Ах, бідолашний. Ну, приходьте швидше, ми на вас чекаємо.
Розділ тринадцятий
РОЗМОВА ЗА СТОЛОМ
Незнайко швиденько одягнувся і пішов по скрипучих дерев'яних східцях у горішню кімнату. Горішня кімната була трохи менша від нижньої, але значно затишніша. Двоє напівкруглих вікон з красивими занавісками виходили на вулицю. Між вікнами були двері, що вели на балкон. Серед кімнати стояв стіл, весь заставлений мисочками, вазочками й тарілочками з різним варенням, пиріжками, печивами, рогаликами, маківниками, пундиками й іншими ласощами. Видно було, що малючки вирішили пригостити Незнайка на славу. В Незнайка аж очі розбіглися, коли він побачив на столі стільки всякої всячини.
Малючка з бантиком і малючка з кісками вже наливали чай. Малючка з кучериками доставала з буфета яблучну пастилу.
Синьоочка познайомила Незнайка із своїми подругами. Малючку з кісками звали Білочкою, малючку з бантиком — Заїнькою, а малючку з кучериками — Дзиґою. Незнайкові хотілося швидше сісти до столу, але в цей час розчинились двері і в кімнату ввійшло ще чотири малючки. Синьоочка познайомила і з ними Незнайка:
— Це наші сусідки: Галочка, Ялиночка, Маргаритка, Кубушка.
Малючки обступили Незнайка з усіх боків.
— Ви до нас на повітряній кулі прилетіли? — спитала чорнява Галочка.
— Еге ж, я на повітряній кулі, —
— Мабуть, душе страшно на повітряній кулі літати? — сказала товстенька Кубушка.
— Жах, як страшно! Тобто ні, анітрошечки! — схаменувся Незнайко.
— Який ви хоробрий! Я нізащо не полетіла б на повітряній кулі, — сказала Ялиночка.
— А звідкіль ви прилетіли? — спитала Маргаритка.
— Із Квіткового міста.
— А де це місто?
— Там, — непевно махнув Незнайко рукою. — На Огірковій річці.
— Ні разу не чула про таку річку, — сказала Галочка. — Мабуть, дуже далеко.
— Дуже далеко, — підтвердив Незнайко.
— Ну, сідайте до столу, а то чай прохолоне, — запросила гостей Синьоочка.
Незнайка не треба було довго прохати. Він миттю всівся за столом і став напихати рот пиріжками, пундиками, пастилою і варенням. Малючки майже зовсім нічого не їли, бо їм дуже хотілось розпитати Незнайка про повітряну кулю. Зрештою Дзига не втрималась і спитала:
— Скажіть, будь ласка, хто це придумав на повітряній кулі літати?
— Це я, — відповів Незнайко, щосили працюючи щелепами, щоб швидше пережувати шматок пирога.
— Ах, що ви кажете? Невже ви? — почулися з усіх боків вигуки.
— Слово честі, я! От не зійти мені з цього місця! — поклявся Незнайко і ледь не вдавився пирогом.
— Ой, як цікаво! Розкажіть, будь ласка, про це, — попросила Кубушка.
— Ну, що тут розказувати, — розвів руками Незнайко. — Мене давно просили наші малюки що-небудь придумати. «Придумай що-небудь, братець, та придумай». Я кажу: «Мені, братці, вже набридло придумувати. Самі придумайте». Вони кажуть: «Де там! Ми ж дурненькі, а ти розумний. Що тобі, важко? Придумай!» — «Ну, гаразд, — кажу. — Що з вами робити? Придумаю». І почав думати.
Незнайко з замріяним виглядом жував пиріг. Малючки з нетерпінням поглядали на нього. Нарешті Білочка наважилась порушити довгу мовчанку і, побачивши, що Незнайко знову береться за пиріг, сказала:
— Ви зупинились на тому, що почали думати.
— Так! — вигукнув, наче спросоння, Незнайко й стукнув пирогом по столу. — Думав я три дні й три ночі і, повірите, таки придумав! «Ось, — кажу, — братці, буде вам повітряна куля!» І зробив кулю. Про мене поет Квітик… є у нас такий поет… навіть вірш склав: «Наш Незнайко кулю придумав…» Чи ні: «Придумав кулю наш Незнайко…» Чи ні: «Нашу кулю придумав Незнайко…» Ні, забув! Про мене, знаєте, багато віршів складають, не запам'ятаєш усіх.
Незнайко знову взявся за пироги.
— Як же ви зробили кулю? — спитала Синьоочка.
— О, це була нелегка робота! Всі наші малюки працювали дні і ночі. Хто гумою маже, хто накачує, а я тільки ходжу й посвистую, тобто не посвистую, а кожному вказую, що треба робити. Без мене ніхто нічого не тямить. Кожному поясни, кожному покажи. Діло дуже відповідальне, тому що куля кожну мить може луснути. Є в мене два помічники — Гвинтик і Шпунтик — майстри на всі руки. Що хочеш, зроблять, а голова в них туго мізкує. Їм усе треба роз'яснити та показати. От я і роз'яснив їм, як зробити котел. І пішла робота: котел кипить, вода буль-буль, пара свистить — жах, що робиться.