Пригоди Незнайка і його товаришів
Шрифт:
Це на собі відчули Знайко та його товариші, коли піднялися на своїй повітряній кулі на велику височінь. Їм зробилося так холодно, що почервоніли і носи, і щоки. Всі тупали ногами й ляскали руками, щоб хоч трохи зігрітись. Дужче за всіх мерз Забудько, який забув удома шапку. Від страшного холоду у нього під носом виросла велика бурулька. Він тремтів, як осиковий листок, і весь час цокотів зубами.
— Перестань зубами клацати, — бурчав Бурчун. — Тут і так холодно, а він ще зубами клацає!
—
Бурчун устав з місця і сказав:
— Страх не люблю, коли хтось над вухом зубами клацає. Мене самого від цього дрож проймає.
Він сів біля Тюбика, але Тюбик теж вибивав дріб зубами. Бурчун підозріло подивився на нього:
— Ти що? Мабуть, на зло мені зубами клацаєш?
— І зовсім не на зло, а тому, що холодно.
Бурчун встав і пересів на інше місце. Так він кілька разів пересідав з місця на місце і тільки іншим заважав.
Від холоду повітряна куля вкрилася інеєм і виблискувала над головами коротульок, наче була зроблена з щирого срібла. Поступово повітря знову охололо в оболонці, і куля почала спускатися вниз. За кілька хвилин вона вже падала із величезною швидкістю. Запас мішків з піском скінчився, і тепер уже нічим не можна було стримати падіння.
— Ав-ав-аварія! — закричав Сиропчик.
— Гинемо! — заволав Незнайко й сховався під лавку.
— Вилазь! — закричав на нього Знайко.
— Чого? — обізвався з-під лавки Незнайко.
— З парашутами будемо стрибати!
— Мені й тут добре, — відповів Незнайко.
Не довго думаючи, Знайко схопив його за комір і виволік з-під лавки.
— Не маєш права! — кричав Незнайко. — Я буду скаржитись!
— Не галасуй! — спокійно відповів Знайко. — Без паніки. Ось дивись, як я стрибатиму з парашутом, і стрибай за мною.
Незнайко трохи заспокоївся. Знайко підійшов до борту кошика.
— Увага, братці! — закричав він. — Стрибайте по черзі всі за мною. Хто не вистрибне, того куля занесе в піднебесся. Ну, приготуйте парашути. Пішли!
Знайко стрибнув першим. За ним стрибнув Поспішайко, і тут трапилась несподівана обставина. Замість того, щоб спочатку стрибнути, а потім уже розкрити парашут, Поспішайко, поспішаючи, спершу розкрив парашут, а потім стрибнув. З цього поспіху парашут зачепився за край кошика. Поспішайко заплутався однією ногою за шнур і повис униз головою. Він дриґав ногами й звивався усім тілом, немов черв'як, якого чіпляють на рибальський гачок. Хоч як старався Поспішайко, парашут не відчіплювався.
— Братці! — закричав лікар Пілюлька. — Якщо парашут відчепиться, Поспішайко вдариться головою об землю.
Малюки
Незнайко побачив, що куля знову полетіла вгору, й закричав:
— Стійте, братці, нікому більше стрибати не треба. Ми знову полетіли вгору.
— Чому ж ми знову летимо вгору? — здивувався Якосьбудько.
— Ех, ти! — відповів Бурчун. — Знайко ж стрибнув, от кулі й легше стало.
— Що ж Знайко робитиме без нас? — запитав здивовано й Пончик.
— Ну що, — розвів руками Якосьбудько. — Піде собі потихеньку додому.
— А ми що будемо робити без Знайка?
— Подумаєш! — відповів Незнайко. — Наче без Знайка ми не дамо собі ради!
— Треба ж когось слухатися, — сказав Пончик.
— Ну, будете мене слухатися, — заявив Незнайко. — Тепер я буду за головного.
— Ти? — здивувався Бурчун. — Не з твоєю головою за головного бути.
— Ах, так! Не з моєю головою? — закричав Незнайко. — Ну, будь ласка, стрибай униз і шукай свого Знайка, якщо тобі моя голова не подобається.
Бурчун зиркнув униз і сказав:
— Де ж я тепер його знайду? Ми далеко залетіли. Треба було одразу всім стрибати.
— Ні, стрибай, стрибай!
Незнайко й Бурчун почали сперечатись і сперечались аж до самого вечора. Знайка не було, і ніхто їх тепер не міг зупинити. Сонце вже схилилося до заходу. Вітер міцнішав. Куля ще більше охолола й знову почала спускатися вниз, а Бурчун і Незнайко все сперечалися.
— Досить тобі сперечатись, — сказав Сиропчик Незнайкові. — Якщо вже хочеш бути за головного, то придумай що-небудь. Поглянь, ми знову вниз полетіли.
— Тепер буду думати, — відповів Незнайко.
Він сів на лавочку, приставив до лоба палець і почин думати. А куля тим часом усе швидше й швидше спускалася вниз.
— Що ж тут придумаєш? — сказав Гвинтик. — Коли б у нас були мішки з піском, можна було б скинути мішок.
— Правильно! — вигукнув Незнайко. — А тому що мішків у нас більше нема, доведеться скинути одного з вас. Скинемо кого-небудь з парашутом, кулі стане легше, і вона знову полетить угору.
— Кого ж скинути?
— Ну, кого? — сказав Незнайко, роздумуючи. — Треба скинути того, хто найбільший бурчун.
— А я не згодний, — відповів Бурчун. — Немає такого правила, щоб найбільших бурчунів скидати. Треба скинути того, хто найважчий.
— Ну, гаразд, — погодився Незнайко. — Скинемо Пончика. Він у нас найтовщий.
— Правильно! — зрадів Сиропчик.
— Що? — закричав Пончик. — Хто найтовщий? Я найтовщий? Сиропчик товщий за мене!