Пригоди Незнайка і його товаришів
Шрифт:
Коротульки довго стежили за тінню, а вона меншала й меншала і, нарешті, зовсім зникла.
— А куди зникла тінь? — занепокоїлись коротульки.
— Ми надто високо піднялися, — пояснив Знайко. — Тепер уже не можна побачити й тіні.
— Неподобство! — пробурчав Бурчун. — Сидиш тут і навіть власної тіні не бачиш!
— Знову ти бурчиш, — сказав Незнайко. — Ніде від тебе спокою нема!
— Спокою! Спокою! — перекривив його Бурчун. — А який спокій на повітряній кулі? Коли хочеш спокою, то сиди
— От ти й сиди.
— А мені не треба спокою.
— Знову ви сперечаєтеся! — сказав Знайко. — Доведеться вас на землю зсадити.
Бурчун і Незнайко полякалися й припинили суперечку. В цей час повітряна куля опинилася в якомусь диму чи в тумані. Земля зникла внизу. Довкола була наче біла завіса.
— Що це? — закричали всі. — Звідки тут дим?
— Це не дим, — сказав Знайко. — Це хмара. Ми піднялися до хмар і летимо тепер у хмарі.
— Ну, це ти вигадуєш, — одповів Незнайко. — Хмара — вона рідка, як молочний кисіль, а це якийсь туман.
— Аз чого, ти гадаєш, зроблена хмара? — запитав Знайко. — Хмара й зроблена з туману. Це тільки здаля здається, що вона густа.
Але Незнайко цьому не повірив і сказав:
— Ви його не слухайте, братці. Це він усе вигадує, щоб показати, наче багато знає, а насправді він нічого не знає. Так я й повірив, що хмара — це туман. Хмара — це кисіль. Ніби я киселю не їв, чи що?
Скоро повітряна куля піднялася ще вище, вилетіла із хмар і полетіла над ними. Незнайко визирнув із кошика і побачив унизу хмари. Вони тяглися в різні боки і зовсім закривали землю.
— Батеньку! — перелякався Незнайко. — Небо внизу! Ми летимо догори ногами!
— Чому догори ногами? — здивувалися всі.
— А ось подивіться, у нас під ногами небо, значить, ми догори ногами.
— Це ми над хмарами летимо, — пояснив Знайко. — Ми піднеслись понад хмари, через те хмари тепер не над нами, а під нами.
Але Незнайко і цьому не повірив. Він сидів на своєму місці і міцно тримав на голові капелюшка. Він гадав, що капелюшок може впасти, оскільки він сидить догори ногами.
Вітер швидко гнав повітряну кулю понад хмарами, але скоро всі помітили, що повітряна куля почала спускатися.
— Чому ми вниз полетіли? — захвилювалися всі.
— Повітря почало холонути в кулі, — пояснив Знайко.
— Значить, ми тепер сядемо на землю? — запитав Поспішайко.
— А для чого ми взяли мішки з піском? — сказав Знайко. — Треба викинути з кошика пісок, і ми знову полетимо вгору.
Якосьбудько швидко вхопив мішок з піском і жбурнув униз.
— Що ти робиш? — закричав Знайко. — Хіба можна цілий мішок кидати? Адже він може когось по голові
— Якось не вдарить, — відповів Якосьбудько.
— «Якось, не вдарить!..» — перекривив його Знайко. — Мішок треба розв'язати і висипати пісок.
— Зараз я висиплю, — сказав Либонько.
Він розв'язав другий мішок і висипав пісок просто в кошик.
— Один розумніший за другого, — похитав головою Знайко. — Ну що з того, коли пісок у кошику залишився? Від цього повітряна куля не полегшає.
— А я, либонь, висиплю пісок, — одповів Либонько й почав висипати пісок із кошика жменею.
— Обережніше! — закричав Забудько. — Ти мені очі запорошиш.
— Либонь, не запорошу, — сказав Либонько і тут же запорошив йому піском очі.
Всі стали лаяти Либонька, а Якосьбудько узяв ножик та й прорізав у дні кошика велику дірку, щоб через неї висипався пісок. Знайко побачив і закричав:
— Стій! Що ти робиш? Через тебе кошик розвалиться, і ми всі випадемо з нього.
— Якось не розвалиться, — відповів Якосьбудько.
— У вас обох тільки й мови, що «либонь» та «якось»! — сказав Знайко й відібрав у Якосьбудька ножик.
Пісок крізь діру висипався з кошика, кошик полегшав, і повітряна куля знову пішла вгору. Малюки з задоволенням виглядали із кошика. Всі зраділи, що куля знову полетіла вгору. Тільки Бурчун, що завжди був чимось незадоволений, бурчав:
— Що це таке? То вгору, то вниз! Хіба так повітряні кулі літають?
Не знаючи, що ще сказати, він подивився на Пончика, який мовчки гриз цукор, і сказав:
— А ти що тут іще гризеш?
— У мене цукор у кишені, от я його дістаю й гризу!
— Знайшов час гризти цукор! От спустимося вниз, тоді й гризи!
— А навіщо мені зайвий тягар везти? — сказав Пончик. — Я з'їм цукор, повітряній кулі полегшає, і вона понесеться ще вище.
— Ну, гризи, гризи! Подивимося, до чого ти ще догризешся, — відповів Бурчун.
Розділ десятий
АВАРІЯ
Дехто гадає, що чим вище підніматись у повітря, тим тепліше буде, але це не так. Чим вище, тим холодніше. Чому це? А тому що сонце мало нагріває повітря своїм промінням, бо повітря дуже прозоре. Внизу повітря завжди тепліше. Сонце нагріває своїм промінням землю, повітря нагрівається від землі, точнісінько так, як від гарячої грубки. Нагріте повітря легше за холодне й тому піднімається вгору. Чим вище воно підніметься, тим більше охолоне. А тому на великій височині завжди холодно.