Пригоди Олівера Твіста

Диккенс Чарльз

Грім і справді прогуркотів мало не над самим дахом. А коли все затихло, Монкс підвів голову і підсунувся, щоб краще почути те, що мала розповісти місіс Бамбл. Обличчя всіх трьох майже торкались, бо чоловіки нахилилися над маленьким столом, а жінка подалася вперед, щоб її краще було чути. Тьмяне світло ліхтаря ще дужче відтінювало блідість їхніх збуджених облич, які в навколишній сутіні здавалися примарними.

— Коли ця жінка — ми її звали стара Саллі — вмирала, — зашепотіла місіс Бамбл, — ми з нею були самі…

— Більше там нікого не було? —

так само пошепки перепитав Монкс. — Пригадайте, може, поруч лежала якась хвора чи недоумкувата старчиха, що могла почути, а то й зрозуміти, про що йшла мова?

— Ні, крім мене, не було ні душі, — відповіла жінка. — Коли вона сконала, я одна стояла біля її ліжка.

— Гаразд, — мовив Монкс, пильно вдивляючись їй у вічі. — Розказуйте далі.

— Вона розповіла про одну молоду жінку, — провадила наглядачка, — що кільканадцять років тому народила сина, не тільки в тій самій кімнаті, а й у тому самому ліжку, де тепер умирала стара.

— У тому самому? — тремтячими губами перепитав Монкс, озираючись через плече. — Боже мій! Отак воно буває в житті!

— То й був хлопець, про якого ви вчора говорили з ним, — розповідала далі місіс Бамбл, зневажливо кивнувши головою на свого чоловіка. — Повитуха обікрала його матір.

— Живу? — спитав Монкс.

— Ні, мертву, — відказала, злегка здригнувшись, жінка. — Ще й тіло не охололо, як вона вкрала ту річ, яку мати, вмираючи, благала зберегти для дитини.

— Вона продала її? — у розпачі скрикнув Монкс. — Скажіть, вона її продала? Де? Кому? Коли? Давно?

— Їй забракло сили говорити далі, — сказала місіс Бамбл. — Стара впала на подушку й померла.

— І більше не сказала ні слова? — вигукнув Монкс приглушено, від чого його голос здавався ще страшнішим. — Брехня! Вона сказала ще щось! Зі мною жарти погані! Я вас обох порішу, але дізнаюся, що вона сказала.

— Стара не вимовила більше ані слова, — спокійно відповіла жінка, так наче вибух люті дивного чужинця не справив на неї ніякого враження, чого не можна було сказати про містера Бамбла. — Вона тільки судомно вчепилася в мою сукню, а коли я побачила, що вона мертва, то розтулила їй руку і знайшла в міцно стиснених пальцях брудний клапоть паперу.

— І в ньому було… — перебив Монкс, нахиляючись ще ближче.

— Нічого в ньому не було, — сказала жінка. — То була заставна квитанція.

— На що? — спитав Монкс.

— Стривайте, не все одразу, — відповіла жінка. — Так от, стара спочатку, певно, берегла ті коштовні дрібнички, сподіваючись продати їх з найбільшим зиском, а потім однесла їх у заставу і щороку так чи так розживалася на гроші й сплачувала відсотки, щоб при потребі можна було їх викупити. Та не судилося їй діждатися тієї потреби. Я вже казала: стара померла, стискаючи в руці засмальцьований, зібганий клапоть паперу. Через два дні термін квитанції кінчався. Я теж подумала, що, може, колись матиму користь з тих речей, і тому викупила їх із застави.

— А де вони тепер? — швидко спитав Монкс.

— Ось тут, — відповіла жінка.

Немов радіючи, що нарешті може позбутися їх, вона поспіхом кинула на стіл сап'яновий гаманець, де ледве міг би вміститися маленький французький годинник.

Монкс жадібно схопив гаманець і розкрив його тремтячими руками. В ньому лежав золотий медальйон, а в медальйоні — два пасма волосся й золота обручка.

— Всередині обручки викарбувано ім'я «Агнеса», — сказала жінка. — Далі залишено місце для прізвища, а ще далі — число. Як я дізналася згодом, дитина народилася через рік після цієї дати.

— І це все? — спитав Монкс, уважно оглянувши вміст гаманця.

— Все, — відказала жінка.

Містер Бамбл зітхнув з полегкістю, немов зрадівши, що розповідь скінчилась, а про те, щоб повернути двадцять п'ять фунтів, не було й згадки. Він тільки тепер наважився втерти рясний піт, що раз по раз капотів йому з носа.

— Що то була за історія, я не знаю, можу лише здогадуватися, — по короткій мовчанці сказала його дружина, звертаючись до Монкса. — Та й ні до чого воно мені — так безпечніше. Проте я маю до вас два запитання. Дозволите?

— Запитуйте, — трохи здивовано відказав Монкс, — але чи відповім я — це вже інше питання.

— Тобто вже, виходить, трете, — насмілився пожартувати містер Бамбл.

— Чи одержали ви від мене те, чого сподівалися? — спитала жінка.

— Так, — відповів Монкс. — Друге запитання?

— Що ви збираєтеся з цим робити? Ви не заподієте мені лиха?

— Ніколи, — одказав Монкс. — Ні вам, ні собі. Погляньте сюди! Тільки ані руште з місця, якщо вам дороге життя.

Він раптом відсунув убік стіл і, щосили смикнувши залізне кільце в підлозі, підняв біля самих ніг містера Бамбла потаємну ляду. Той квапливо відступив на кілька кроків.

— Зазирніть-но вниз, — запропонував Монкс, освітлюючи ліхтарем чорне провалля. — Не бійтеся мене. Я міг тихесенько спровадити вас туди, якби мав такий намір, бо ви сиділи якраз над лядою.

Заспокоєна цими словами, місіс Бамбл наблизилась до отвору. Цікавість розібрала і містера Бамбла, і він теж насмілився підійти ближче. Під ними вирувала розбурхана зливою річка, її хвилі хлюпотіли об покриті зеленою цвіллю палі, заглушуючи всі інші звуки. Колись тут був водяний млин; буйний пінявий потік бився об трухляві колоди та рештки млинових коліс, шалено рвався вперед і немовби набирав ще більшої сили, долаючи перепони, що затримували його навальний плин.

— Якщо кинути туди людське тіло, де воно буде завтра вранці? — спитав Монкс, погойдуючи ліхтар над темним колодязем.

— Миль за двадцять вниз за течією і до того ж геть пошматоване, — відповів містер Бамбл і аж зіщулився від тієї думки.

Монкс витяг маленький сап'яновий гаманець з-за пазухи, куди похапцем засунув його перед тим, прив'язав до свинцевого важка, що колись був частиною якогось блока й валявся на підлозі, і кинув у отвір. Гаманець стрімко полетів униз, ледь чутно плюснув і зник у бурхливому вирі.