Пригоди Олівера Твіста

Диккенс Чарльз

— Яким лихим вітром вае сюди занесло? — запитав він у Фейгіна.

— І зовсім не лихим, дорогесенький, бо лихий вітер не приносить нікому добра, а я прихопив із собою дещо таке, чому ти зрадієш. Пройдо, золотесенький, розв'яжи-но клунок і дай Біллові дрібнички, на які ми витратили сьогодні вранці всі наші гроші.

Виконуючи прохання містера Фейгіна, Пройда розв'язав свій великий клунок із старої скатертини і почав, одну по одній, передавати речі, які там були, Чарлі Бейтсу, а той далі розкладав їх на столі, вихваляючи на всі лади їхні виняткові якості.

—

Диви, Білле, яка запіканка з кролів! — вигукнув юний джентльмен, ставлячи на стіл величезний пиріг. — Такі тендітні створіння, а лапки такі ніжні, що навіть кісточки тануть у роті — і випльовувати не треба; а ось півфунта зеленого чаю за сім з половиною шилінгів, з біса міцного, — як залити його окропом, то й покришка з чайника, чого доброго, ходором заходить; півтора фунта цукру-піску — перший сорт! — чорношкірим довелося добряче над ним попотіти. Дві двофунтові булки; фунт свіжісінького масла; шматок жирного глостерського сиру

. і, нарешті, — поглянь-но! — ти ще зроду такого не куштував.

Виголошуючи останній панегірик, юний Бейтс витяг з однієї із своїх містких кишень велику, ретельно закорковану пляшку; тим часом містер Докінс уже встиг налити зі своєї пляшки склянку чистого джину, яку хворий тут-таки й перехилив без найменших вагань.

— О! — зрадів Фейгін, вдоволено потираючи руки. — Ти ще поживеш, Білле, бачу, ще поживеш.

— Поживу! — вигукнув містер Сайкс. — Та я вже сто разів міг віддати богові душу, а ти й пальцем не ворухнув, щоб допомогти мені. Що ти собі думав, падлюка ти брехливий, коли покинув мене хворого напризволяще і майже місяць не потикався сюди?

— Ні, ви чуєте, хлопці, що він верзе? — знизав плечима Фейгін. — І це після того, як ми принесли йому такий чудовий харч.

— Та харч добрий, — глянувши на стіл, уже лагідніше заговорив містер Сайкс, — але чим ти виправдаєшся, що покинув мене тут безпорадного — хворого, голодного, без гроша за душею, — наче тобі байдуже до мене, як до оцього пса. Ану, віджени його, Чарлі, від столу.

— Зроду не бачив такого кумедного собаки, — мовив юний Бейтс, виконуючи наказ. — Чує їдло, як та стара баба, що чимчикує на ярмарок. Йому б у комедіях грати: і в гроші вбився б, і публіку потішив.

— Та. замовкни ж ти, клятий собацюро! — гримнув Сайкс на собаку, коли той, не перестаючи гарчати, поповз під ліжко. — Ну, то чим же ти, стара п'явко, виправдаєшся, га?

— Мене, дорогесенький, більше як тиждень і в Лондоні не було, мав одне діло, — відповів старий.

— А де ти був ще два тижні? — провадив Сайкс. — Ще два тижні, коли покинув мене тут конати, мов загнаного пацюка?

— Інакше я не міг, Білле. Всього не розкажеш на людях, але я просто не міг, клянуся честю.

— Честю клянешся? — гидливо скривившись, перепитав Сайкс. — Ой, хлопці, мерщій вріжте хто-небудь шмат пирога, щоб заїсти це слово, — мене від нього аж занудило.

— Не гарячкуй, дорогесенький, — лагідно вмовляв його Фейгін. — Я не забував про тебе, Білле, ні на мить.

— Ну ще б пак, звісно, не забував, — гірко всміхнувся Сайкс. — Увесь час, поки мене тут била й палила лихоманка, ти обмізковував

різні плани: Білл зробить те, Білл зробить це, і все задурно, хай-но тільки одужає; він не погребує ніякою роботою, бо кишеня в нього порожня. Я б давно дуба врізав, коли б не оце дівчисько.

— От бачиш, ти сказав: «коли б не оце дівчисько», — радісно вчепився Фейгін за його останні слова. — А хто ж, як не бідний старий Фейгін подбав, щоб тебе доглянула ця дбайлива дівчина?

— Він правду каже, — раптом підступивши до них, втрутилася Ненсі. — Годі вже. Облиш його.

Поява Ненсі повернула розмову на інше, і хлопці, помітивши, як їм підморгнув старий пройдисвіт, взялися частувати Ненсі спиртним, але вона тільки потроху надпивала із склянки; а тим часом Фейгін, напустивши на себе не властиву йому веселість, поступово поліпшив настрій і в Сайкса, вдаючи, ніби сприймає його прокльони як дружні жарти і до того ж щиро регочучись іа грубих дотепів, що їх Сайкс став підпускати, кілька разів приклавшись до пляшки.

— Все воно дуже добре, — сказав містер Сайкс, — але мені конче потрібні гроші, і то сьогодні ж.

— Не маю при собі ані гроша, — відповів Фейгін.

— Зате вдома — хоч лопатою греби, — зауважив Сайкс. — То вділи й мені якусь жменьку.

— Лопатою! — скрикнув Фейгін, здійнявши руки догори. — Не так їх там і багато, щоб…

— Не знаю, скільки їх там у тебе є, — урвав його Сайкс, — мабуть, ти й сам того добре не знаєш, бо довгенько довелося б їх лічити… Як собі хочеш, а щоб сьогодні ж гроші були тут!

— Ну, гаразд, гаразд, — мовив Фейгін, зітхаючи. — Я зараз пошлю Пройду.

— Е, ні. Так діла не буде, — заперечив містер Сайкс. — Спритний Пройда занадто спритний. Як ти його пошлеш, то він, чого доброго, забуде прийти, або заблукає, або скаже, що мусив тікати від фараонів, — будь-яку брехню вигадає за твоєю вказівкою. Хай у твій барліг піде Ненсі і принесе гроші, так буде певніше. А я ляжу й подрімаю, поки вона вернеться.

Після довгого торгу і сперечань Фейгін урізав завдаток, якого вимагав Сайкс, з п'яти фунтів стерлінгів до трьох фунтів і чотирьох з половиною шилінгів, заприсягаючись на чому світ стоїть, що в нього самого зостанеться лише вісімнадцять пенсів на прожиток. Зрештою містер Сайкс похмуро зауважив, що доведеться задовольнитись і цим, коли вже годі сподіватися на більше. Отож Ненсі швиденько вдяглася, а Пройда і юний Бейтс сховали їжу до буфета. І тоді старий, розпрощавшись із своїм любим другом, пішов разом з Ненсі й хлопцями додому, а Сайкс уклався спати до повернення дівчини.

Без будь-яких пригод вони дійшли до помешкання Фей-гіна й застали там Тобі Крекіта і містера Чітлінга за п'ятнадцятою партією в крибедж, яку — навряд чи треба про це й казати — містер Чітлінг програв, а з нею і свій п'ятнадцятий, і останній, щестипенсовик, що вельми потішило його юних друзів. Містер Крекіт, мабуть, зніяковівши, що його застали за грою з джентльменом, який не міг рівнятися з ним ні своїм становищем, ні розумовими здібностями, удавано позіхнув і, розпитавшись про Сайкса, взяцея за капелюха, щоб іти.